реєстрація авторизація
Авторизація на сайті
Відміна
мапа сайту
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
/ / «Семь дней» з життя Сергія Кириченка»
«Семь дней» з життя Сергія Кириченка»

«Семь дней» з життя Сергія Кириченка»

Кристина Лисенко
«Якщо потім за цим будуть фільм знімати, нехай мене грає Галіфіанакіс».
Сергій Кириченко


Вперше почувши Сергія три роки тому, я була дуже приємно здивована. Головний редактор газети «Семь дней» молодий чоловік, який говорить українською в Чернігові? Такою чистою та мелодійною.
Друге, що починаєш помічати – це надзвичайно швидкий темп роботи. Якщо біля кабінету Сергія сиділа б секретарка та записувала людей на зустрічі, побачити його можна було б лише через тиждень. Це якби пощастило.
Але під час розмови переді мною сидів спокійний чоловік у затишному светрі та говорив своїм, ніби заколисуючим, голосом.
- То що це має бути? – запитав він перед розмовою.
Це мають бути сім днів Сергія Кириченка…



День перший
Дитинство: Сергій та країна розваг
« Впертим був дуже. Не любив, коли підказували, що і як робити.
Навіть якщо розумів, що треба зробити, але не встигав до підказки, то потім навмисне все робив не так.
Аби лише батьки не вважали, що правильно спрямували.
Інша риса – занадто серйозний. Навіть в цирку вын дивився на всяких клоунів з підозрою. Не розумів, що смішного в кривляннях. А так – то Сергій справжній дурносміх!»
Сергій та Ольга, батьки Сергія
Кожен рік є початком нових подій, історій та відкриттів. 1979 рік подарував світу перший аудіоплеєр «Sony» в Японії та новий фантастичний роман Стівена Кінга «Мертва зона» в Америці… Але для української сім’ї Сергія та Ольги Кириченків в місті Чернігові 1979 рік був початком нового життя, яке народилося 6 вересня з карими очима та отримало ім’я Серьожа. Хлопчик став меншою дитиною в сім’ї, адже його сестричці Тетянці на той час було вже сім років.
«Мої батьки є типовими переселенцями з провінції до міста та фактично є першим поколінням чернігівців».
У 60-70-х роках Чернігів відбудовувався, і в місті почали з’являтися великі та потужні підприємства. Ця хвиля масової урбанізації захопила і батьків Сергія, які прожили до тих років у Борзнянському районі Чернігівської області, та після переїзду назавжди залишилися в місті.
Народившись у Чернігові, Сергій прожив там усе своє життя. Найдовшим терміном відсутності у рідному місці були ті місяці, які малий хлопчик проводив у своєї бабусі Лідії, що жила у селі Плиски. До початку шкільних часів таких місяців могло бути до восьми: з кінця березня і до листопада, адже до садочку Сергій не ходив. Пішовши до школи, час проживання у бабусі скоротився до трьох місяців. А взимку все було навпаки: бабуся гостювала у сім’ї Сергія. Тому найбільший вплив у вихованні, за словами Сьоржика (саме так бабуся називала малого хлопця в дитинстві), здійснювала саме вона.

Часу з батьками хлопчик проводив дуже мало: або, коли вони приїжджали в село «на картоплю», або вже вдома по вечорах. Протягом дня Сергій та Ольга працювали на радіоприкладному заводі або закінчували своє навчання у технікумі чи університеті. Навіть після роботи багато часу на сина не було. На той момент таких помічників як пральні машинки, пилососи та мультиварки не було, тому потрібно було витрачати кілька годин на виконання стандартних домашніх обов’язків. І навіть зараз, згадуючи дитинство, Сергій називає це не провиною батьків, а їх проблемою.
Поїздки до села були значно цікавішими та яскравішими, аніж життя в місті. Першою причиною була компанія друзів, яка складалася з самих лише дівчат та одного хлопця: дві троюрідні, три двоюрідні сестри та малий «пестливе ім’я). Можливо, саме через це до нього було трохи особливе ставлення. А по-друге: так багато можливостей, цікавинок та так мало нагляду. А враховуючи, що до городу малого хлопця і близько не підпускали, треба було вигадувати будь-що, аби час летів швидше.
Велика компанія з ще зовсім малих шістьох товаришів лазила в різні «пасатки» та збирала «каламарчики», що звичайною українською мовою: ходили вздовж залізниці та збирали маленькі скляні пляшечки з-під ліків. Спочатку це була ніби невелика колекція, яка з появою нових «каламарчиків» переростала в імпровізований магазинчик з цих скляночок.
«Я от озираюсь назад та розумію, що ніколи б в житті не дозволив такого своїм дітям. Аж страшно уявити, як би вони отак ходили та збирали якесь сміття».
Але на цьому пригоди не закінчувалися. Завдяки пожертвам у вигляді одягу (звичайно ж не свого, а троюрідної сестри) друзі робили сучки та ловили метеликів. Дитячі, місцями кострубаті сучки ламалися на третьому ж «полюванні», але це нікого не зупиняло. Майбутнє крилатих красунь було вже вирішено: їх засушували та вішали вряд, одну біля одної.
Хлопцю вистачало потягів, які проїжджали повз, або безкінечних залізничних доріг, аби сидіти весь день та дивитися на цю неймовірну красу.
Саме такі яскраві спогади й розділили життя Сергія на дві частини: в селі та в місті. І скарбниця яскравих історій з канікул у бабусі Лідії могла б наповнюватися нескінченно, але час до школи.

День другий
Шкільні роки: час під капсулою
Спогади про шкільні будні у Сергія дуже розмиті. Дивлячись на свого сина, який зараз у першому класі, він взагалі не може згадати звичайні дні у стінах рідної 29-ї школи. Хіба що кілька яскравих спогадів, які назавжди залишаться при ньому.
«З посмішкою згадую, як вчителька кинула в мене шматочок крейди, зовсім малесенький, аби я перестав говорити з кимось позаду. І якраз в цей момент я повернувся і крейда попала мені в око. Пам’ятаю, яка вчителька була перелякана».
Але на запитання про сам шкільний процес відповіді так і не прозвучало. Сергій не може розказати, ні за якою партою сидів, ні з ким, ні що полюбляв вивчати, чи навпаки. Хіба що старі фотографії нагадають хоча б щось про ті часи.
Сергію не дуже подобалися тодішні міжособистісні стосунки, тому його мозок просто зробив таку собі капсулу, яка була відкрита для запам’ятовування матеріалу, але закрита для усіх людей, які його оточували в школі. Сергій, маючи історико-психологічну освіту, вважає це своєрідним захисним механізмом.
«Я не можу сказати, що мене там ображали, чи в мене не було друзів. Були. Але я б назвав їх зовсім інакше – ситуативними товаришами».
В кімнатах у дітей досить часто стіни завішані плакатами з улюбленими виконавцями, акторами або футболістами. А у Сергія в кімнаті висіла карта світу. Географія була для нього площею для великих відкриттів. Враховуючи, що шкільний матеріал його не зацікавлював, він сам почав вивчати усіляке: описувати країни за абеткою та вимірювати їх площу. І це давало набагато більше користі та результату, адже всю інформацію, яку давали вчителі, він запам’ятовував, відтворював та з часом просто забував.
Окрім захоплення географією, у Сергія була любов до книжок. Таких запитань як «Що подарувати на день народження чи будь-яке інше свято?» не виникало: усе було одразу зрозуміло. Хлопчик був дуже вдячний батькам за кожну подаровану книгу.

В той час, коли був дефіцит книжок, та не завжди була фінансова можливість купувати бажані твори, батьки подарували Сергію енциклопедичний довідник «Выдающиеся химики». Хлопцю було цікаво просто сидіти та гортати сторінки, читати або роздивлятися людей. «Японський хімік народився тоді... Відкрив те...– цікаво ж!» - сказав Сергій та засміявся.
Це справило великий вплив на його теперішнє життя, адже тепер Сергій може купувати зовсім непотрібні книжки, які йому «просто хочеться мати», але, можливо, серед них будуть і не дочитані до кінця.
Десь в цей час і з’явилося місцями хворобливе бажання систематизувати отриману інформацію. Такі собі, своєрідні маленькі слабкості: таблички, графіки, хронологія.
«Іронічним є те, що в шкільні часи до восьмого класу я ніколи не писав художні твори самостійно. Це робила моя мати. Або через те, що просто не хотів цього робити, або хисту не було. Навіть через десятки років правильної відповіді я так і не можу знайти. Принаймні точної».
Рішенням, яке стало одним з найвагоміших та не дуже вдалих у житті Сергія, було піти у фізико-математичний клас у старшій школі. Адже після цього випадку хлопець вирішив покінчити з точними науками.
Тато Сергія завжди говорив, що хоче, аби син добре знав математику, а мама ж, навпаки, було за те, аби він був гуманітарно освіченою людиною. Враховуючи, що у сім’ї Кириченків ніяких примусів не було, доля сама розставила усе на свої місця.
Вибір був, врешті-решт, невеликим: або бути «звичайною дитиною» та йти в звичайний гуманітарний клас, або привіт фізика та математика на цілих два роки. Промучившись десятий та одинадцятий клас з трійками, прийшов час думати, куди йти далі…


День третій
Студентське життя: перша спроба… Друга…Третя!
Бувши людиною домашньою, вирішувати куди їхати хлопцю було не потрібно – це лише Чернігів. А Чернігів це що? Це політехнічний університет (а за два роки своєрідного провалу було зрозуміло що це зовсім не варіант) або педагогічний, що більш менш підходив.
Людмила Онищенко, вчителька з історії, яка викладала в хлопця всього один рік, зробила вибір трохи легшим. Адже саме ця людина, маючи нестандартний підхід до уроків, познайомила його вперше з творами Віктора Суворова та розкрила очі на те, що насправді відбувалося в Радянському Союзі. У неї була не зовсім звичайна шкільна програма, і це вплинуло на одного з учнів набагато більше, аніж можна було уявити. Бо саме завдяки цим урокам Сергій вибрав факультет історії психології.
Але любові до історії було недостатньо, аби скласти прохідні іспити до ВНЗ. Шкільна система була побудована не на користь учня: дитину вчили слухати, читати та відтворювати. Ніхто не пояснював незрозумілих моментів та не давав додаткової літератури. Після випуску зі школи він був зовсім відірваний від реальності, адже був впевнений, що все знає і з легкістю складе іспит. У нього ж були усі п’ятірки з історії!
В перший рік, коли Сергій вийшов з кабінету після іспиту, він навіть не запитав свої бали, адже розумів, які велетенські прогалини існують в його знаннях.
На другий раз йому не вистачило всього трьох балів. Сергію дуже пощастило, адже батьки зовсім не сварилися та не тиснули на нього за маленькі невдачі.
«Мені дуже соромно, що ті два роки, які я втратив, я реально втратив. Не знайшов собі хоча б роботу, не пішов тимчасово до ПТУ. Міг би за два роки освоїти автомобільну справу. Звичайно, руки до того не стояли, але гірше не було б від того. Не розумію, чому мої батьки не дали мені пенделя».
І ось прийшовши втретє, на нього вже дивно дивилися в приймальній комісії, а в очах можна було прочитати: «Знову ти?»
Перший рік навчання у Чернігівському національному педагогічному університеті – це повторення шкільних років: знов капсула, яка майже не залишила пам’ятних моментів. Але після одного випадку все почало змінюватися. Сергія якось силоміць затягли на презентацію своєї групи та факультету. «Не хотів, але треба було» – саме так він коментує цей випадок. І з цього моменту життя Сергія почало жвавішати. І ніби усе те, чого Сергій так і не отримав під час шкільних років – хороших друзів та яскравих спогадів – прийшло до нього під час навчання в університеті.
«Я помітив, що більшість якихось життєвих етапів, які є в житті будь-якої людини, приходять до мене в тій же послідовності, але з запізненням на два-три роки. Це стосується і розуміння якихось речей, і міжособистісних стосунків з друзями чи дівчатами, і з отриманням цікавої роботи…»
Чотири роки в університеті поряд з хорошими людьми пробігли швидко. Та час йти в доросле життя на зустріч першій роботі, коханню та новій історії.


День четвертий
Перші спроби роботи: пошуки себе
Перша робота для кожного з нас є дуже важливим етапом в житті. Адже саме вона дає нам перші практичні знання та допомагає зрозуміти майбутні професійні цілі та просто є найбільш трепетною, бо вона ж ПЕРША.
Але для Сергія цей етап в житті був швидкоплинним та не занадто зворушливим.
«Моя перша робота – це системна помилка. Стихійна знову ж: як і фізмат у школі, і як історичний факультет. За течією плив собі. Тоді мені здавалося це нормальним, але зараз розумію, що треба було діяти трохи інакше».
Тож після інституту треба думати, яким ти бачиш своє майбутнє. Варіантів небагато: чи байдикувати вдома (але навіщо?), чи йти на роботу, вже хоча б якусь. Тому, коли підвернулася можливість працювати зі своїм знайомим у представництві київського видавництва, Сергій з радістю прийняв пропозицію. Спочатку його взяли менеджером з реклами. Але він одразу зрозумів, що такий вид діяльності йому зовсім чужий, а з часом це стало зрозуміло і керівництву. Тому Сергія перевели на нову посаду – менеджер з передплати та інколи, кур’єр.
Така діяльність була більш менш цікавою для нього, адже можна було хоча б поспілкуватися з людьми та потримати в руках яскраві журнали. Так тривало трохи більше року. Сергій збирався вже звільнятися, лише треба дочекатися зарплатні… Але його випередили та звільнили раніше.
Не зважаючи на те, що фінансова ситуація дозволяла Сергію шукати наступну роботу в дуже повільному темпі, він спробував себе в ролі продавця-консультанта в магазині «Фокстрот». Але після проходження співбесіди й навіть продажу пилососа в перший же робочий день, надовго Сергія не вистачило. Наступного ранку він просто подзвонив до магазину і сказав, що більше не прийде.
На це були свої причини: жорстка система та постійна звітність. А після того, як йому заборонили приходити в зал зі своїми чотками, з якими він майже не розлучався на той момент, він зробив свій вибір не на користь магазину.
Та треба йти далі та шукати нові пропозиції. А де ж їх шукати, як не в газеті «Обьявления по средам», яка на той момент ще виходила разом з друкованим виданням «Семь дней». Це була наступна й остання спроба юнака знайти собі роботу.


День п’ятий
Україномовною людиною не народжуються, а стають
Чернігівська область, як і будь-яка інша, об’єднує сотні сіл та десятки міст. Тому почути на її території можна і російську, і українську мови, а іноді й суржик чи окремі діалекти. Але саме в місті Чернігові через територіальне розташування майже кожна зустрічна людина розмовляє російською мовою.
Тому при першому знайомстві з Сергієм, одразу ж в голові виникає запитання: «Чому він говорить українською?» Виявилося, що цей перехід був складним та трохи тернистим.
Після переїзду до міста батьки Сергія були вимушені говорити російською, адже навчання в технікумі та університеті проводилося саме цією мовою. А вже вдома вони могли дозволити собі говорили «борознянською», яка була не зовсім суржиком, а більше локальним діалектом з тими ж «каламарчиками» та «пасатками».
Тож з російськомовними батьками, школою та друзями питання мови особливо і не стояло.
«Але чим далі, тим краще я розумів, що все це неправильно, все має бути зовсім не так. Бо мене більше чіпляли українські літературні тексти та слова пісень».
Логічним такий перехід був би на факультеті історії психології: мало бути відбутися зародження почуття патріотизму. Але цього не сталося. Усе навколишнє середовище продовжувало розмовляти російською.
«В університеті ми продовжували спілкуватися російською мовою, майже всі. І я особисто бачив, як люди з куликівського району чи ще звідкись, приїжджали до нашого міста та починали розмовляти російською або суржиком».
Вперше Сергій поставив сам собі запитання «А чому так? Чому російська?» в 2004 році, коли почалася Помаранчева революція та штучні розподіли на «тих та інших» за мовною ознакою. Ніби людей ділили на різні сорти. І в цей момент у Сергія промайнула думка: «Якщо ви питанням мови, то я за такими правилами краще буду в цьому сорті, україномовному, аніж в російськомовному».
Але одного бажання в цій справі виявилося замало. Треба було з чогось починати, але з чого саме?
Перша спроба припала на часи першої роботи та прожила недовго. Найбільше молодого чоловіка обтяжувало спілкування з колегами. Треба було по декілька разів пояснювати, чому ж він все-таки вирішив перейти на українську мову, адже усім було дивно це чути. І ця спроба провалилася зі словами: « Фіг з вами! Хай буде російська, не буду виходити за звичні для вас рамки».
Але чим далі, тим краще він розумів, що все відбувається якось неправильно. Наприклад, коли Сергій їздив навідувати свою сестру до Хмельницької області, йому було значно комфортніше. Бо всі навколо з легкістю спілкувалися українською та не ставили запитань, схожих на запитання колег.
Але перед Сергієм виникали нові перепони: він почав працювати у російськомовній газеті, а це значно загальмувало увесь процес. Та доля підкинула, в прямому сенсі цього слова, брошуру допомоги. В один момент по Україні їздили відомі тогочасні музиканти: Ярмола з Гайдамаків, наприклад, чи група Фліт, і роздавали брошури, на яких були надруковані поради, як саме перейти на українську мову. І Сергій почав поглинати цю інформацію, спілкуватися з цими людьми та активно почав шукати нові знайомства з україномовними.
А де ж їх шукати, як не в соціальних мережах? Пожартувавши про те, що він старий динозавр, Сергій розказав, як починав спілкування в ICQ. Адже там можна було знаходити людей за їх місцем проживання, тому цільовою аудиторією Сергія стали жителі Львівської, Хмельницької та Івано-Франківської областей. А враховуючи, що на той момент Сергій був самотнім, це давало можливість знайомитись як з хлопцями, так і з дівчатами.
Такі знайомства давали можливість хоча б пасивного спілкування українською мовою, аби просто набрати певний словниковий запас. Бо набагато складніше одразу підтримувати розмову, коли людина стоїть поряд.
Саме так, до речі, розпочалося знайомство з майбутньою дружиною (им’я), родом з Львівської області. До сих пір гуляє між знайомими думка, що саме вона силою примусила Сергія перейти на українську мову. Сміючись, Сергій додає: «А інакше вона б на мене і не подивилася».
Але правда набагато простіша та кумедніша. Насправді, вирішальною в цьому виборі стала гра футбольної команди Динамо у серпні 2008 року. Сергій попередив усіх, кого тільки міг, що якщо Динамо проходить до Ліги Чемпіонів, то він починає розмовляти українською мовою раз і назавжди. Це була своєрідна акція підтримки.
І коли українська команда не просто пройшла, а розгромила вщент Спартак, Сергій усе зрозумів. Наступного ранку він прокинувся україномовною людиною.
«Насправді є величезна проблема психологічного характеру в такому переході. Можливо, зараз і ні, але тоді було складно пояснити всім, чому ти все ж таки вибрав такий шлях. Сьогодні вже є багато інших причин, завдяки яким люди хочуть переходити на українську».
Та зараз, сидячи навпроти, навіть не віриться, що в минулому ця людина думала не українською. Враховуючи, що останні тринадцять років свого життя Сергій провів у російськомовній газеті.

День шостий
«Семь дней»: шлях від журналіста до головного редактора
«Пам’ятаю дуже добре навіть як брала його на роботу. Він одразу ж підкупив усю редакцію своїм почуттям гумору. Але це не було вирішальним: він приніс маленьку замітку про наш Горсад, але вже по ній було видно, що написано грамотно та з розуміння актуальних питань Чернігова. Взяла на випробувальний термін і так він залишився до тепер. Завжди був дисциплінований, брався за будь-яку тему без питань. Якщо знала, що треба аби матеріал був цікавим, я завжди давала його Сергію.
Хоча і може здатися, що я описала образ поступливої людини, але це не про Сергія. Він дуже принциповий чоловік зі стержнем. Пам’ятаю, коли я курила, то просила інколи колег купити мені цигарки по дорозі на роботу. Але Сергія можна було і не просити: «Вибачте, цигарки я купувати не буду.»
Любов Авраменко, перший головний редакатор газети «Семь дней»
Так, купуючи в (2008) році «Обьявления по средам», та разом отримував і газету «Семь дней». Саме в ній і було розміщено оголошення про відкриту вакансію на посаду журналіста.
“Коли я це прочитав, я навіть не міг собі уявити, що піду туди хоча б спробувати свої сили».
Але все ж ноги довели Сергія прямісінько до головного редактора друкованого видання. Розмова була недовгою, а умови дуже простими: слід було написати що хочеш, про що хочеш, але так, щоб було цікаво. Погодившись, молодий чоловік просто поїхав додому без зайвих думок.
Дорога додому пролягала через Центральний парк культури та відпочинку. А це ж був місяць лютий. Усе закрито та спить тихим сном… Саме в цей момент в голові Сергія народилося питання: «А що там взагалі відбувається взимку?»
Він прийшов туди, аби знайти того, хто відповість хоча б на деякі його запитання. Хтось (Сергій до сих пір не знає, з ким в той момент говорив) повідомив, що сьогодні перший робочий день нового директора і можна поспілкуватися саме з ним.
«Це були ті часи, коли аби дізнатися про таку новину, слід було навмання дзвонити куди треба та питати, чи не змінився часом директор Центрального парку. Але ж так ніхто не робив. І це був просто збіг обставин!»
Сергій фактично приніс найсвіжішу новину до редакції, про існування якої ніхто навіть не підозрював. Бо лише за два дні до цієї ситуації, журналістка видання брала коментар у минулого директора парку, який і слова не сказав, що це його останні дні на цій посаді. І от молодий чоловік приніс взагалі нецікавий, некорисний матеріал… але ж якою з новиною! Саме так він і потрапив у газету, в якій працює останні тринадцять років.
Сергій працював собі журналістом, набирався знань. Навпомацки підвищував рівень професіоналізму, адже спеціальної журналістської освіти в нього не було, як, в принципі, і у більшості працівників редакції. Треба було вчитися на ходу, що він і робив.
Зі структурою матеріалів проблем ніяких не було. На це вплинуло те, що під час навчання в університеті треба було завжди щось писати: доповіді чи статті. Оминули Сергія і проблеми літературного характеру. А коли справа торкалася розуміння головних журналістських засад, вмикався режим «накопичення» інформації: поїздки на тренінги, винесення правильних висновків з ситуацій та прислухання до порад минулого головного редактора газети «Семь дней».
«Звичайно, з самого початку було складно, особливо запам’ятати всі нюанси: дві-три точки зору, не називати людину без суду злочинцем або просто уникати слів, за які потім можна отримати по голові від героя. Весь цей досвід накопичується під час роботи».
Те, що Сергій хороший кандидат на посаду головного редактора, стало зрозуміло вже після двох років роботи журналістом. Адже саме через цей, здавалося б, короткий термін він вперше вийшов на тимчасову підміну.
Описуючи цей випадок, Сергій розказав, що в перші хвилини відчував паніку, яка під час роботи зникає сама собою. Коли на плечах багато відповідальності, часу просто сидіти та хвилюватися зовсім немає. Але в той перший раз в ролі редактора він так виснажився і фізично, і морально, що в подзвонив до турфірми та забронював місця на відпочинок на наступний день після закінчення своєї роботи. Саме так, не на наступний тиждень, а на наступний день!
«А от зараз на мене це зовсім не схоже. Я спочатку спланую усе двадцять разів, а потім ще й перевірю стільки ж. Насправді, був стрес. Але те, що це був лише другий рік моєї роботи, мене виправдовує».
Новина про те, що Сергій буде головним редактором, не впала йому різко на голову. Пропрацювавши десять років у газеті «Семь дней», він зрозумів, що в перспективі його бачать головним редактором цього видання. Адже його відправляли на навчання та давали такі поради, завдяки яким це було зрозуміло. І в один день видавець просто запитав його: «Ти взагалі збираєшся пов’язувати подальше життя з цим виданням?» Після позитивної відповіді усім усе стало зрозуміло.
«Сергій - природжений головний редактор. Людина з настільки живим розумом, що часом за його думкою не встигаєш. Він вміє бачити цікаву тему в тому, що іншим здається чимось зовсім тухлим і неважливим. Не знаю, це природжена особливість, або придбаний за роки роботи навик ... я б це назвала талантом. Він чесний і гнучкий, при цьому - принциповий. Були ситуації, в яких він заступався за мене перед начальством, щоб не дати в друк відверту (хоча і недоведену) брехню. Завжди підтримував, вчив і не давав кинути тему. Працювати з ним завжди було легко і якось по-домашньому затишно.»
Анастасія Лоза, колишній журналіст газети «Семь дней»
Зараз головний редактор Чернігівської газети «Семь дней» Сергій Кириченко думає, що його роботі заважає бажання усе контролювати. Коли він був звичайним журналістом, при обговоренні тем статей, Сергій одразу бачив, яким саме буде майбутній матеріал: де і в кого брати коментарі, з ким в першу чергу треба поспілкуватися, як буде виглядати стаття та в якій послідовності треба викласти інформацію. Тобто усе структурував у своїй голові. А на випадок, якщо щось завадить такому втіленню, Сергій міг усе швиденько перепланувати, знайти альтернативні варіанти та знову ж мати певну схему.
“І до сих пір я цього не спекався. В мене зараз зовсім інша роль, але все одно, коли обговорюю теми з журналістами, мені хочеться зробити по-своєму. Бо я знаю точно, що хочу побачити. Так ось стоїть переді мною журналіст, і говорить як він це бачить. І мені подобається, що він говорить, і я ніби згоден, але все одно я сиджу та думаю, як би я зробив цей матеріал. Я не вважаю, що зроблю краще. Просто інакше. Я за це б’ю себе по руках і намагаюся стримуватися».
Зараз Сергій поблажливо ставиться до своїх журналістів, а особливо до початківців. Адже пам’ятає кожен свій невірний крок та кожну ситуацію, за яку до сих пір соромно.
Розказуючи про свою роботу в редакції, він згадав одну точку зору щодо журналістської освіти. Головна її ідея в тому, що людина або вміє писати, або ні. А всі професійні моменти вивчаються за півроку, а потім просто шліфуються в бойовому робочому режимі.
«Мені ця думка близька, бо вона мене виправдовує. Але чи правильна вона, не знаю».
На сьогодні Сергій майже не займається журналістською діяльністю, а віддає перевагу редакторській. Бо написання матеріалів – це вже не зовсім те, чим би йому хотілося займатися, або не в тому форматі, який зараз можливий.
Але назвати його просто головним редактором друкованого видання замало, адже за його плечима безліч годин роботи з чернігівським новинним сайтом «Чернигов: городской портал Gorod.cn.ua».
Через різну специфіку роботи сайту та газети, дуже важко поєднувати два напрямки. Адже маленькі повідомлення відволікають журналістів від великої та масштабної роботи, а мінімальна кількість таких матеріалів на день – три.
Тож робота в Сергія мала б забирати увесь робочий та вільний час, але він ніколи не втрачає можливості провести час зі своєю сім’єю.

День сьомий
Життя сімейне: створені разом пригоди
«Перша зустріч – на залізничному вокзалі Львова. Я його зустріла, щоб організувати трансфер до Карпат, адже це була його перша поїздка. Та я закохалася. І вже тоді зрозуміла, що ми будемо разом.»

У Сергія з самого дитинства були досить неоднозначні стосунки з поняттям «дружба». Допомогти комусь? Звичайно! Зустрітися та посміятися разом час від часу? Без питань! Але такої дружби, як знімають у фільмах, Сергій не розуміє. А от слово «сім’я» має для нього особливе значення.
Так, розпочавши своє знайомство в асьці, Сергій та Наталя доспілкувалися до весілля, яке відбулося через рік після знайомства.
«Усе відбулося так швидко: ми познайомилися і вже через рік одружилися. Ще через рік в нас народилася перша дитина, ще за три народилася друга».
Враховуючи, що дівчина була зі Львова, а хлопець з Чернігова слід було вирішувати, де саме осісти та почати створювати свій домашній затишок. Але обговорень, як таких, не було адже Сергію в рідному місті було трохи простіше з роботою.
Промоніторивши вакансії по всій Україні, включно зі Львовом, Сергій зрозумів, що такі умови, як в рідному місті, знайти буде дуже важко. Тим паче, в молодого журналіста вже була купа контактів. Журналістика – це, в першу чергу, люди: у кого взяти коментар, де знайти спікерів, через кого витягти потрібну інформацію. Це простіше організаційно.
Зараз інколи до Сергія приходить відчуття провини. А точніше, тимчасова задня думка: у дружини там і друзі були, і робота… Але потім це зникає. Адже якщо треба було б переїхати до Львова, він був готовий.
Чоловік не хоче повторювати досвід своїх батьків та намагається проводити з дітьми якомога більше часу. Ще до одруження Сергій міг приходити на роботу в вихідні дні, міг собі дозволити затримуватися, аби придумати цікавіші проекти. Але зараз з цим покінчено.
«Я розумію, що треба проводити з сім’єю більше часу. Аби потім діти не сиділи, як я зараз, та не говорили, що не пам’ятають як у них проходили свята, або як вони взагалі проводили час з батьками».
Сім’я Кириченків намагається створювати спільні теплі спогади власноруч. Наприклад, вони намагалися започаткувати тематичні читальні, або мульти-культурні вечори. Вдома в Сергія є кілька прапорів з різних країн: грецький, польський, італійський, український. Тож спочатку було вирішено організувати італійський вечір: батьки з дітлахами розгортали прапор, знаходили відповідну музику, готувати піцу та читали «Чіпаліно». Але для таких заходів діти ще малі, доньці немає навіть і п’яти років – їм ще цікавіше погратися з іграшками.
Степан та Ліда дуже полюбляють, коли батько читає для них. Хоча насправді вони також вміють, але роблять жалісні очі і кажуть: «то довга казочка і нам важко». Найулюбленіші пригоди – це поїздки до аквапарку в Броварах та на Оболоні. Степан боїться, а Ліда і готова була би покататися – але пускають на гірки лише з 6-7 років.
«От чого я не пам'ятаю зі свого дитинства, це спільного відпочинку, коли ми б вчотирьох були: мама, тато, сестра та я. Крім вихідних вдома чи в гостях… Не вистачало спільних подорожей усім разом. Хіба що можна зарахувати той раз, коли ми їздили всією сім’єю за грибами. Один єдиний раз».
Дивлячись на минулу практику, Сергій намагається робити усе навпаки, не так як у своєму дитинстві. І ось однією з найяскравіших пригод для дітей була минулорічна поїздка на море, яку вони згадують до сьогодні. А саме те, що там було дуже багато водоростів.
Тож головним орієнтиром для Сергія є стосунки та спільний час з найближчими людьми свого життя – своєю сім’єю.
«Оце і все моє життя»
Схожі новини
Коментарі
Останні добавлені
«Семь дней» з життя Сергія Кириченка»
"Віче" №1, 2018
"Де-факто", №1 2018
Валентин Мондріївський: «Подобається образ Зеленського, але що буде, якщо він стане Президентом?»
Інформаційна боротьба напередодні виборів
«Україна понад усе!»: репортаж з маршу УПА в Києві
Усіма «Забутий» парад
Христина Равлюк: «На інформаційні вкиди треба реагувати миттєво»
Моя особиста думка на вашу особисту думку
Кого вважати достойним?
Олесь Маляревич: Якщо б за це платили гроші я працював би в 10 разів ефективніше
Костянтин Сердюк: «Жінки кладуть мої труси собі в гаманці та мріють народити від мене дітей!»
Олег Костюшко: «Настав час Україні бути державою-сервіс, а не державою-поводир!»
СУДДЯ ЄВГЕН ЧАКУ: «ЗАВЖДИ БУДЕ НЕЗАДОВОЛЕНА СТОРОНА, ТОМУ ДО КРИТИКИ ТРЕБА ВЖЕ ДАВНО ЗВИКНУТИ»
Богдан Ходаковський: “Як тільки щось починається, завжди погляньте на перший-другий ряд – там будуть наші”
Максим Зуєв: «Ми плануємо спонукати приватних власників передавати свої землі на безоплатній основі»
Юрій Коновальчук: «Мета будь-якої партії — це захоплення влади»
Валерій Танцюра: «У Києві з 2,5 тисяч дітей-сиріт лише 20 перебувають у державних установах»
Віктор Таран: "Суспільство – дзеркало влади"
Владислав Потапенко: «Гречкофіли» є у кожній демократичній країні, а не тільки в Україні!
Наталія Манойленко: «Чим масштабніші наші справи, тим масштабніші наші помилки»
До 100-річчя з Дня Народження Дмитра Прилюка
Вибіркові дисципліни 2019
Дмитро Лінько: «Ми колись чули, що АТО триватиме декілька годин»
Вибори не за горами
Презумпція винуватості бізнесу проти презумпції невинуватості чиновника, або у світі влади та бізнесу.
Андрій Андріїв: "Прийшов час, коли я не можу залишатися осторонь"
Одкровення з Петром Юрчишиним
Роман Колесник: Немає нічого неможливого для людини, яка прагне бути політиком та розуміє заради чого вона це робить
Наталія Шульга: «Ідеальний політик — це людина, яка спить спокійно»
Вадим Гутцайт: «Поради не зараз молоді, а поради в усі часи для молоді»
Ігор Бєлов: «Якщо ти вступаєш в партію, то вважається, що на тобі клеймо…»
Олександр Глазов: “ Якщо ти не займаєшся політикою – то вона займається тобою”
Стасів Владислава: «Україна – починається з себе!»
Олександр Васильківський: "Нам потрібно зберігати та захищати свою національну ідентичність "
В’ячеслав Деркач: «Покладатися треба тільки на себе і на людей, які прагнуть змін на краще»
Владислав Михайленко: Ще одна черга парку “Наталка” вийшла надзвичайно кльовою і отримала дуже багато схвальних відгуків від задоволених киян
Ростислав Смірнов: «Я б забрав у пенсіонерів право голосу»
Зачем политикам мандат?
Парламент, консерватизм і українська ментальність
Артур Харитонов: Я дуже хочу, аби Україна назавжди відмовилася від невдач через постсоціалістичну аморфність
Юрий Коновальчук: «Так вынуждает система»
Наталія Приходько: «Депутат – це водночас психолог»
«Я виступаю за легалізацію проституції та легких наркотиків», – Держсек МІП
Таміла Нартова : «Я хочу піти у політику, мені це подобається, хоча раніше у мене такого не було.»
Аліна Яворська: «Українська політична система не відповідає європейським аналогам»
Олександр Солонько: «Свобода» ще скаже своє слово в українській політиці
Ігор Коліушко: «Образилися – ну й нехай. Ми працюємо з тими, хто не ображається»
Вікторія Римарук: «Попередники Порошенка не ставили в центр своєї уваги простого українця»
Мустафа Найєм: «Політика – це викривлене дзеркало»
Вічні проблеми Києва. Чи скресла крига?
Вероніка Яковлєва: “Важливо мати стальні нерви і не “тупити”
Олег Фіалко: "Давайте просто перенесемо модель роботи мера на моє депутатство"
Грігол Катамадзе: Україна повинна стати «новим Китаєм» для Європи
Артур Мартовицкий: «А что такое парламент? Это 420 человек, каждый из которых не считает себя виноватым»
Тамара Плаксій: «Гра в політичні ігри з нардепами – справа небезпечна»
Іван Процик: тотальне зрадофільство викликає відразу
ЮРИСПРУДЕНЦІЯ, ЖУРНАЛІСТИКА ЧИ ВУЛКАНОЗНАВСТВО?
«Невпевненість та страх — головні вороги»
Як блог допомгає бізнесу та навпаки - бізнес блогу
(044) 481-45-61