“Ми рухаємось еволюційним шляхом” – Володимир Різун про реформи

Директор Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка розповідає про процес імплементації нового закону “Про вищу освіту”, його вплив на розвиток школи журналістики в Україні та інтеграцію в європейську освітню систему.


– Пане Володимире, ми пригадуємо, як буквально два роки тому, під час Євромайдану, стояли під будівлею Міністерства освіти і науки і висловлювали студентський протест. Це було свідчення того, що запит на зміни є не лише в тому, що стосується керівництва держави, а й власне в освітній сфері. Наскільки новий Закон України “Про вищу освіту” задовольнив цей запит?

– У принципі, закон нормальний. Щоправда, ми очікували, що з новим законом буде чітко розмежовано поняття бакалавра і магістра. Сподівалися, що бакалавр буде повною вищою освітою, що буде якась визначеність у цьому. Але, на жаль, закон такої визначеності не дає, тому ми так і не знаємо, чи є бакалаврат повною вищою освітою. Тут, напевно, справа не тільки у самому законі “Про вищу освіту”, а ще й у тому, що має бути погоджено низку підзаконних актів, які регулюють стосунки між освітою та роботодавцями. Це мають бути документи, вироблені Міністерством соціальної політики та Міністерством освіти і науки. Бо якщо в трудових книжках будуть записувати, що людину беруть на посаду, яка вимагає рівень бакалавра, тоді поняття бакалавра буде чітко визначене на законодавчому рівні.

– Можливо, мова йде про відсутність політичної волі?

– Можливо, це й питання політичної волі. Хтось же має дати команду, що треба розробити нові документи, які регулюють стосунки у сфері праці та освіти. А такої команди немає, ніхто цим не займається. Та зрозуміло, що бюрократи будуть робити те, що їм скажуть, – вони будуть виконувати вказівки.

– Повертаючись до підзаконних актів, про які Ви згадували. Про що саме йдеться?

– Проблема полягає в інших документах. Це, наприклад, одна з постанов Кабінету Міністрів. Ось тут багато незрозумілих речей. Вона була затверджена під гаслом “Запровадимо в Україні європейський перелік спеціальностей”. Ніхто ж не бачив ніколи того європейського переліку спеціальностей, ніхто не знає, що це таке. Тобто це такі надумані речі. Ясно, що роздутий український перелік спеціальностей треба було модернізувати, але при цьому й розумно підходити до конкретних галузей. Якщо взяти нашу галузь – ми тільки за попередньої влади вийшли з тієї незрозумілої ситуації, відокремивши на законодавчому рівні рекламу і піар від журналістики. А тут нас знову повернули назад, тобто тепер усе знову називається “журналістика”.

– На продовження цієї теми: як нове законодавство впливає власне на сферу журналістської освіти?

– Знову ж таки, мова йде насамперед про підзаконні акти. Ту ж постанову Кабміну треба тепер або скасовувати, або вносити зміни. Ну але, звичайно, коли в країні йде війна, займатися такими речами, в принципі, й не потрібно було. Це не той час.

– На Ваш погляд, навіть попри фактор війни, чи відповідають темпи запровадження реформ у галузі викликам сучасності? Адже війну часто використовують як відмовку.

– Використовують, звісно. Те, що на війні можуть спекулювати, це зрозуміло. Але це серйозний чинник. Війна – це ж і спрямування потоку грошей. Це об’єктивні речі. Під час таких складних суспільно-політичних ситуацій робити якісь новітні проекти я б не наважувався, тому що можна загубити справу.

– Наскільки ми розуміємо, пріоритетним завданням у таких умовах є реорганізаціях тих вишів, які були змушені переїхати зі Сходу та Криму.

– Певна річ. Новий закон зобов’язує до багатьох речей в системі освіти, але ці зобов’язання можуть не встигати реалізовуватися так швидко, як цього хотілося б – складна суспільно-політична ситуація. Кардинальні зміни ж вимагають значних фінансів і людських зусиль. Але зрозуміло, що в таких обставинах людські сили розпорошуються, і над цим не працюють так, як могли б працювати.

Ці процеси модернізації йти будуть, та, зважаючи на суспільно-політичну ситуацію, вони не будуть такими ефективними, як би того хотілося. Ясно, що поїзд їхатиме. Інша справа, що він може їхати зі швидкістю 200 км/год, а може й повільніше.

– Ви згадували про відсутність визначеності у статусі бакалавра, але при цьому можна навести приклад європейського досвіду, тієї ж Польщі, наприклад, у якій успішно працює система з трирічним бакалавратом. Чи є в Україні потреба перейти до цієї системи?

– Це залежить від спеціальності. Звісно, що медиків переводити на три роки - це нерозумно.

– А журналістів?

– А журналістів, я думаю, можна переводити. І не тільки журналістів, а й інші гуманітарні та суспільні спеціальності можна переводити на трьохрічний бакалаврат. Не бачу в тому жодної проблеми. У світі ця система працює, але до неї треба підходити диференційовано.

– Те ж саме можна сказати й про магістратуру?

– От якби у нас була визначеність із бакалавратом, то напевно у нас не було б такого потоку до магістратур. Магістратура – це науковий рівень, і до неї вступати повинні ті, хто хоче займатися наукою, або ті, хто хоче просуватися по кар’єрних щаблях. А у нас усі йдуть в магістратуру, тому що хочуть мати щось на зразок повноцінного диплому.

– І це штучно виходить.

– Штучно. І через це знецінюється сам рівень магістра.

– Якщо ми говоримо про журналістську освіту, то це близько п’ятдесяти вищих навчальних закладів по всій Україні. Дуже багато вишів у регіонах готують спеціалістів. Чи є потреба у такій кількості?

– Це питання непросте. Оскільки порушений державний розподіл – власне, його немає, – хто поїде працювати журналістами в обласні і районні засоби масової інформації? Ви ж не захочете їхати? Ні. Через те, напевно, є якась доцільність у тому, щоб відкривати в регіональних університетах школи журналістики – для того, щоб для місцевих медіа готувати журналістів. Тобто потреба ніби є.

З іншого боку, ми розуміємо, що відкриття таких шкіл, відкриття будь-якої наукової школи – це дуже серйозна річ. Тут насамперед потрібні кадри. Тому з цього боку регіональні виші якраз отримують зауваження. Інша справа, що ці університети вже є, вони вже готують фахівців.
А от нових шкіл, я вважаю, відкривати не потрібно. Та знову ж таки, тут повинна бути політична воля принаймні на рівні МОН, воно повинно призупинити цей процес. Такої політичної волі ж немає. Немає розрахунків, скільки потрібно фахівців – і мова йде не лише про журналістів. Фінансисти, економісти, юристи у такому ж становищі.

Це питання, як ви бачите, неоднозначне. Штучно тут нічого не вдієш, але Україна все одно піде по шляху укрупнення університетів. Почнеться серйозна конкуренція за абітурієнта. Вже деякі приватні навчальні заклади зникають з освітнього простору і, відповідно, закриваються ті чи інші спеціальності. Напевно, це буде еволюційний шлях. Як європейська країна, ми, певно, підійдемо до того часу, що воно природно позникає, і залишаться великі університети, які поукрупнюються самі по собі, і тому кількість зменшиться.

– Ми з вами говоримо не тільки як з директором інституту, а ще й як з головою Науково-методичної комісії при МОН. Якою є її роль у проведенні реформ?

– Ми не знаємо долю комісій, яким нараховується вже півстоліття точно. І з журналістики, і фізики, і хімії, історії, філології. Вони займаються регулюванням змісту освіти в галузі. Це наша безпосередня функція. Тобто збираються представники комісії, а це декани, завідувачі кафедр. І ми вирішуємо, які дисципліни вводити, які не треба, обговорюєм, як краще організувати навчальний процес за кращими європейськими стандартами.

– Але при цьому планується створення національного агентства, функції якого певним чином будуть перетинатись з цими обов’язками.

– Так. Зараз Науково-методична комісія у підвішеному стані. Фактично стара структура системи освіти ще існує. Але щодо того, чи буде вона через місяць, два, три, чи будуть ці комісії, якщо запрацює національна агенція, – ніхто поки не знає.

– Але тим не менше, чи є у комісії своє бачення розвитку журналістської освіти в Україні?

– Так, ми маємо своє бачення. Науково-методична комісія зареєструвалась як громадська організація. Ми розуміємо, що у Європі, Америці, у світі така система існує. Ну наприклад, світова громадська організація World Journalism Education Council. Тобто усі ці професійні утворення – це громадські організації. Вони існують незалежно від університетів. Так само і ми пішли по цьому шляху.

– Це ж прояв дерегуляції, насправді.

– Дерегуляції, так. Ми подумали, що якщо ліквідують такі комісії, а у нас же є потреба збиратися, обговорювати і ділитися досвідом, то ми будемо існувати як громадська організація.

– Ми ще знаємо вас як піонера комп’ютеризації з часів факультету журналістики…

– Було, так (усміхається).

– Можна сказати, що викликом сучасності є конвергентність журналістики, тобто журналісти повинні бути універсальними.

– Так, з цією метою за новою програмою на другому курсі будуть вчити види журналістики, на третьому буде спеціалізація за видами, а на четвертому – кросмедійна журналістика.

– Є ще розмови про введення курсу продюсингу.

– Ну так, це ми замахнулися. На наступний рік будемо набирати перший курс. Тому зараз працюємо над навчальним планом.

– Але ж це зовсім інша спеціальність, інші вимоги.

– Новий перелік спеціальностей нам дозволив, що є позитивно, оголошувати набір за окремими освітніми програмами. А освітні програми – це спеціалізації. Оскільки у нас тепер одна спеціальність – журналістика, то щоб зберегти рекламу і піар, ми придумали освітню програму “Реклама і зв’язки з громадськістю” в рамках спеціальності “Журналістика”. Це нонсенс. Але що нам робити? Оскільки прийнята така постанова Кабінету Міністрів, то на цьому етапі так і буде. Може, колись воно й перейменується. Ми неодноразово зверталися до Кабміну, щоб вони перейменували “Журналістику” на “Соціальні комунікації”, тоді все стане на свої місця. Будуть спеціалізації соціальних комунікацій, і журналістика в тому числі.

– Ви часто буваєте за кордоном на конференціях, форумах, маєте комунікацію із закордонними вишами. Якими сьогодні є тренди розвитку журналістської освіти за кордоном? Можливо, і про інтеграцію в систему європейської освіти йдеться.

– Ми інтегруємось, як можемо. У нас в Інстиутті журналістики діють дві програми подвійних дипломів. На рівні магістратури з Познанським університетом і на рівні бакалаврату з університетом Вища Школа Гуманітас в Сосновці. Там навчаються наші студенти. У нас є плани розширити цей досвід співпраці з Університетом Пассау в Німеччині. Ми проводили міжнародні проекти з ними, говорили про магістратуру, про подвійні дипломи. Тобто ми весь час над цією програмою працюємо. Якщо порівняти їхні і наші навчальні плани, то вони, в принципі, однакові. Тому говорити, що ми випадаємо зі змісту європейської освіти, я не можу ні в якому разі.

– Окрім програм подвійних дипломів, про які ще міжнародні проекти йде мова?

– З 2004 року ми були бенефіціарами допомогової програми Європейськогог Союзу. У рамках цього проекту нам вдалося обладнати новий ньюзрум, отримати камери. Ми дуже багато об’їздили європейських університетів, проходили стажування на Бі-бі-сі, знайомилися з розвитком медіа ринків Франції, різні тренінги проводилися. Ця програма була спрямована на вдосконалення навчальних планів в Україні.
Основна вимога була – 50% теорії і 50% практики. І щоб практика завжди була моделюванням робочих ситуацій. Ось ці дні, що у вас три пари підряд – це йде звідти, ми це бачили там. І тому, фактично, ми працюємо, як і вони. Нам єдине, чого не вистачає, - новітнього технічного оснащення. Бо коли приїжджаєш в європейський університет і заходиш у будь-яку аудиторію, ти можеш легко підключити свій ноутбук, не кажучи вже про швидкісний доступ до мережі.

У Швеції, скажімо, заняття з історії журналістики починається з новин і планування, студентської газети, яку вони видають. Потім вони плавно переходять до того, як воно було колись, і таким чином вивчають історію журналістики. Ми не можемо цього зробити на такому високому рівні, тому що у нас немає таких технічних можливостей.

– Зрозуміло, що у 2004 році це, мабуть, було на хвилі інтересу до України після Помаранчевої революції. У 2014 році, після другого Майдану, були якісь нові залучення?

– Звичайно, цей процес є постійним. У нас зараз діють нові три програми – з Віденським університетом і з двома німецькими вишами. Одна програма з громадянської журналістики, друга – з кросмедіа. У межах останньої ми отримали лабораторію, але повноцінно вона ще не працює. Ми ще навіть не вирішили, де її розташувати, оскільки кросмедіа почнеться на четвертому курсі.

Ми інтегруємось і намагаємось розвиватись, тобто перебуваємо в тренді журналістської освіти, яка є в Європі. Та нам заважає наша нереформована система освіти. Ми могли би добре вписатися в європейську систему, якби наші університети мали справжню автономію. Але, як я вже казав, це еволюційний шлях.

Схожі новини



• Жива галерея в одну картину: художники серед дизайнерів і навпаки
• "ПРОJЕКТ" №1 грудень 2015 (28 сторінок А3)
• Метод спроб і помилок: перекладна література в Україні
• «Мистецькі» волонтери. Чому варто спробувати?
• А ЛІТЕРАТУРА-ТО ДИХАЄ. Обирайте локацію, авторе!)
• «Режисер, який терпіти не може щасливих людей у фільмах»
• Інститут журналістики. Про свято і любов. Відео
• Про що мріють викладачі Інституту журналістики
• Про що мріють студенти ІЖ?
• "АРТ-КУХНЯ" №4 Новорічний (8 ФОТОСТОРІНОК).