Ні село, ні люди. Роман Люко Дашвар про душу
Видання роману «Село не люди» Люко Дашвар (української письменниці Ірини Чернової) 2014 року на обкладинці містить оголену дівчину. А сам текст починається сценою розтління малолітньої Катерини. Їй – тринадцять. Дядьку Роману – тридцять шість.
Сюжет замкнений в українському селі – Шанівці. Тут вправно п’ють самогон, відчайдушно працюють, майже не ходять до школи та живуть за своїми особливими законами. У тексті є всі необхідні речі, що змушують читати роман одним махом: секс, смерть, сльози. Я ці «ес» розкладаю в текстах, а тут, роззявивши рота, ковтаю сторінки. І сміюсь. І плачу.
Півдоби я жила в Шанівці, ходила з героями єдиною вулицею Леніна, стояла з односельцями біля білого постаменту, де колись стояв пам’ятник колгоспниці. Обійми пострадянського села насправді душать.
— Якщо ти, Катерино, будеш так часто уроки прогулювати, то доведеться школу до приміщення ФАПу переводити, — відповідала на уроці історії вчителька Марія Іванівна, яку поза очі всі звали просто Марусею.
— Хіба я одна, — протестувала Катерина на Марусині закиди.
— То ж бо й воно, — відповідала Марія Іванівна на уроці математики. — У класі всього вісім голів, та й ті — відсутні.
— Ми з мамкою картоплю копали, — виправдовувалася Катерина.
— А після школи картопля не копається?.. — запитувала Марія Іванівна на уроці фізики. — Не можу ж я проводити уроки, коли у класі двоє чи троє учнів.
— Хіба я винна, що інші не ходять? — дивувалася Катерина.
— Учися за себе відповідати, — одказувала Марія Іванівна на уроці англійської. — Невже хочеш у Шанівці залишитися й коровам хвости крутити?
Вчителька, що забезпечує собою увесь штат школи. Розмови дівчат про перший ліфчик, спекулянти, які торгують горілкою, постійні побрехеньки серед селян.
Якщо ви знаєте, що таке місити грязюку в не асфальтованому селі – ви відчуєте ефект присутності. Якщо ні – текст може здатись вам надуманим.
У романі також є шматочок Києва. У тексті поєднуються граничні контрасти, що не лишають тебе байдужим.
«У професорській оселі перестало тхнути собачим лайном – і знову запахло розмовами про національну свідомість».
Або думки одного з героїв:
«- Я можу кинутися з вікна вниз, - знайшов вихід.
Зрадів. Нащо вішатися? Це так неестетично! Краще – як сокіл! Із неба об землю».
Цінність тексту ймовірно в тому, на яку глибину він змусить нас зануритись. Читається «Село не люди» легко. Мова йде про звичайне собі село. Але десь згадується Гумберт із своїми стражданнями, коли мова йде про Катю та дядька Романа. Десь відчувається страх перед смертю, коли вона вже забрала молодого хлопця Сашка. В романі шукали Сашка, потім дядько Роман ніс померлого сина на руках через усе село. А мене тримала асоціація з повістю Ольги Кобилянської, і в думках десь кричала мати про втрату Михайла. Застреленого за землю своїм братом Савою.
А головна героїня «Село не люди» - мала Катя, оте тринадцятилітнє дівча, яка починала з орального сексу на початку роману взагалі за відчуттями віддзеркалена у одній героїні Ліни Костенко: «вона була красуня з Катеринівки», що «мала мрію гарну і чудну» «от їй хотілось, щоб у неї в хаті на стелі небо хтось намалював».
Ви будете глузувати, що таке не може поєднуватись?
Я теж так думала.
Схожі новини