Українська наука? Я туди!

У Києві відбулася «Українська наука 2.0» - конференція про перспективи наукових досліджень

Зустріч проходила в межах проекту «Науковий підхід» (спільного для інтернет-журналу Platfor.ma та Інституту газу нетрадиційних джерел)


- Як це ти можеш обрати науку, а не мистецтво? – з іронією запитує друг.

Йому не віриться, що поряд з такими варіантами на вечір, як джазовий концерт і зустріч театралів, можна надати перевагу науковому зібранню. Але ж кажуть, що пари треба прогулювати з користю. Та й понад те, назва «маленької конференції про великі проблеми» - «Українська наука 2.0» - чимось захопила мою уяву. От з таких сумнівних причин ми й опинилися надто холодного як на другий листопадовий день вечора перед скляними дверима простору «Часопис». За ними – світло й тепло, але ми чомусь не наважуємось увійти. «Тому що прийшли зарано чи тому, що ще не пізно втекти?» - іронізує внутрішній голосок.

Врешті заходимо досередини – і потрапляємо у бурхливий потік людей, що виявляється чергою до «стійки реєстрації». «Прізвища?» – активно запитує помітно втомлена дівчина. Відповідаємо їй, водночас оцінюючи кількість присутніх – а їх повен зал. Зрештою, сідаємо на знайдені місця. У «Часописі» я вперше, тому в захопленні від сяючих кратероподібних кругів на стелі, стелажів зі (встигаю оцінити) справді хорошими книгами і загалом атмосфери. Люди довкола – відповідають заходу: молоді, або такі, що їх хочеться назвати молодими, старт-кежуал в одязі, не шумлять, а ведуть змістовні діалоги. Від сусідів встигаю вловити кілька слів про телескопи і пораду комусь «брати в руки дослідження». Здається, назва заходу заінтригувала недарма.

Хвилина в хвилину з визначеним часом слово бере приємна модераторка в чорному, і анонсує «8 презентацій по 10 хвилин». Довкола починають шелестіти блокноти – вечір обіцяє бути дуже динамічним, а ще більш змістовним. Першим на невеличкий подіум виходить Віктор Досенко – «провідний науковий співробітник відділу загальної та молекулярної патофізіології Інституту фізіології ім. Богомольця НАН України, доктор медичних наук, професор». (Відчуваю, що доведеться звикнути до довгих переліків посад/заслуг спікерів – всі вони визнані у своїх галузях люди). Найцікавіше, що жодної напруги, жодної асоціації з лекціями й бундючними конференціями не виникає: та й звідки їй бути, коли люди довкола щиро посміхаються, по-домашньому сьорбаючи чай з кольорових чашок? Між тим, харизматично-елегантний пан Досенко (таких лекторів зазвичай обожнюють студенти) презентує свою тему: «Де мають отримувати освіту студенти: в університетах, де немає науки, чи в академічних інститутах, де немає студентів?» Робить він це не без гумору, заглиблюючись і в історію («А ви знали, що Богомолець підкупив Сталіна ідеєю його особистого безсмертя, щоб відкрити інститут?»), і викриваючи теперішні парадокси (як рейтингових вчених «тримають на задвірках»). Коли ж спікер пропонує називати імена сучасних науковців, щоб просто зараз шукати їх в онлайн-рейтингу – відразу ж у відповідь сиплеться безліч імен. І це вперше засвідчує, наскільки «серйозна» тут аудиторія. На «останніх секундах» пан Досенко встигає підсумувати: університети й інститути мають співпрацювати.

Наступні спікери один за другим розбивають стереотипи про «нудного-старого-нікому не потрібного науковця». Оксана Бодня (кандидат географічних наук) перевертає уявлення про сучасну картографію (так-так, це – ваш GPS, інтерактивні карти торгових центрів/музеїв, бізнес і навіть державне управління). Олег Калугін (харизматичний декан хімічного факультету Харківського університету імені В. Каразіна) настільки впевнено і енергійно доводить, що Україні потрібна хімія (показуючи насамкінець фото натовпу людей на «Ночі науки» у Харкові, а ще – фото своїх малих внуків, одного в лабораторії з дідусем, а другого, меншого, із саморобною молекулою в рученятах) що в цю науку можна просто закохатися. Лідія Ткаченко (провідний науковий співробітник Інституту демографії та соціальних досліджень, доцент кафедри статистики КНЕУ ім. Вадима Гетьмана) розкриває економіку «зі зворотнього боку»: науковцям-економістам доводиться важко, бо вони не можуть ставити експериментів; а статистика не бреше (тільки якщо ви самі не брешете їй). Коли ж «до мікрофона» виходить Костянтин Турченюк (молодий кандидат хімічних наук, який 3 останніх роки працює в лабораторіях Франції та Ізраїлю), то відразу виникає асоціація з популярним співаком. І на думку приходить відомий вислів: «Коли діти почнуть дивитися на науковців так само, як на рок-зірок, тоді у світі щось зміниться». А говорить Костянтин про нанотехнології, і відразу ж відзначає непогані перспективи України. Ілюструє усе рейтингами і пронизливо сумними історіями про наші інноваційні розробки, які так і не отримали «зеленого світла». Вдруге пересвідчуюсь, наскільки активні слухачі: у михохідь сказані кілька слів про компанію, що розпалася, одразу ж вклинюється голос з аудиторії, у якого свої дані. Ось вона, перевага «камерності» для таких заходів – складається враження зустрічі широкого кола давно знайомих.

Проминає думка: але про цей захід варто би знати куди більшій кількості людей. Озираюся – і дещо заспокоююсь: в кутку безперервно чатує над камерою оператор, під вікном в рядочок активно «юзають» свої ноутбуки слухачі, а решта – шелестить блокнотами.

А найцікавіше – попереду. «У гру вступає» харизматичний Валерій Павлюк (доцент кафедри державного управління та управління освітою КУБГ, дослідник менеджменту по-українськи), і тема його (як зі сміхом зазначила модераторка) «звучить дуже ребром»: «Бізнес і університети: співпраця або смерть». Тему «бізнесу в науці» продовжує і Ольга Крупська, президент NDI Foundation (неурядової організації, що займається розбудовою технологічної економіки). Їхні промови по-справжньому змушують задуматися. Виявляється, науково-технологічна інфраструктура України десь на 10 місці у світі, але ж чому наука у нас досі не «працює» на покращення економіки? Аудиторія забуває про втому, переглядаючи на слайдах приклади перспективних українських розробок (на світовому рівні!). Пані Ольга дає активну відповідь скептикам, які кажуть, що українська наука «не окуповує інвестицій». Так, нам просто потрібно грамотно керувати цим процесом. І так, це можливо навіть «в обхід» держави, що ніколи особливо не радувала фінансуванням – при великому бажанні.
Натхненні настільки енергійними ідеями, ми вже й не знаємо, чого чекати наостанок.

А наостанок, виявляється, десерт – у прямому й переносному значенні цього слова. В прямому, бо люди (і я серед них) потихеньку потягнулися за «часописовим» печивом і цукерочками (адже після такої насиченої діяльності мозку потрібна глюкоза!). А в переносному, бо мікрофон опинився у Олексія Болдарєва – нейрофізіолога, біофізика, молекулярного біолога і активного популяризатора науки. І вирішив він відійти від «бізнесів та інвестицій» та повернутися до «власне науки». «Так, я науковець; більше того, я науковець, бо мені це цікаво, інакше я би був там, де гроші», - каже він, і аудиторія щиро сміється. Такою сумною-доброю іронією щедро насичений його виступ, завершальний сьогоднішнього вечора. Що тут і казати, ми справді дуже часто забуваємо, наскільки наука важлива і потрібна.

І – щонайголовніше – цікава. Захоплива. Деколи аж запаморочлива. А для України ще й – вражаюче перспективна, якщо «візьмемося за розум».
…Зустріч закінчується гучними аплодисментами, як і почалася, хвилина в хвилину. Хіба що не залишилося часу на запитання. Але активна аудиторія «бере своє»: у «Часописі» ще довго обговорюватимуть, підходитимуть, запитуватимуть, братимуть контакти. У цей момент усвідомлюю, наскільки приємно знаходитися серед такої «молодої наукової еліти».

Вже при виході помічаю хлопця, який, активно жестикулюючи, щось показує одному з сьогоднішніх спікерів. Це – окуляри віртуальної реальності, власна розробка.

- А можна спробувати? – не можу я втриматися, посміхаючись від вуха до вуха.

- Звичайно, - простягає хлопець картонну «коробочку». – Натиснеш тут збоку – і зможеш походити.

І я опиняюся в Одесі, просто біля Потьомкінських сходів…

За мить візиточка хлопця перекочує в мою кишеню, і я ще довго зойкатиму від захоплення дорогою до метро.

Ні у мене, ні у друга – більше жодних сумнівів: тепер, коли поставатиме питання, де провести вечір, частіше обиратимемо «науку».

Може, з цього усе й починається?...

Оцініть написане та прокоментуйте:

Дуже подобається

Подобається

Так собі

Не подобається

Голосовать Результаты

Схожі новини



• "Просто газета" №2 (4 фотосторінки А3)
• "Просто газета" №1 (4 фотосторінки А3)
• На хвилях «Дніпрової» творчості
• Журнал "Жар" №1 (25 фотосторінок)
• Біженці в Європейському Союзі та Україні
• Сергій Руденко про точки дотику журналістики та соціальних мереж
• АФІША. ВЕЧІР АВТОРСЬКОГО ТЕКСТУ - 5 ЛИСТОПАДА
• Ендрю Лерен: Піддавайте сумнівам та перевіряйте
• And All That Jazz. Історія молодого саксофоніста Олексія Яцина
• КСЕНІЯ БАША-ДОВЖЕНКО: "Я НЕ НАМАГАЮСЬ КОМУСЬ ЩОСЬ ДОВОДИТИ"