реєстрація авторизація
Авторизація на сайті
Відміна
мапа сайту
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
/ / Куди веде нас Поводир? (2 варіант)
Куди веде нас Поводир? (2 варіант)

Куди веде нас Поводир? (2 варіант)

Катерина Романенко, 3 курс.
Варіант 2
Чи потрібен нам американський?

Символ сили українського слова - колись величного й могутнього - зараз на жаль втратив авторитет навіть серед своїх. Але невже це значить, що варто шукати "поводиря" за океаном?

Кобзарство – особлива форма прояву української співочої душі, особлива форма боротьби за правду. Навіть після осліплення співців у середні віки, після жахливого викорінення цього співочого українства, як неугодного владі, у 1930-х роках, воно – живе. Зараз вже осучаснене, інше, але не забуте. Роль кобзарів завжди була в донесенні правди до народу, уславленні героїв та викритті негідників. А якій владі треба викриття її режиму, критика та непокора? Сучасні кобзарі вже не відіграють тієї ролі, вони вже не приносять новин, не викривають злочинів, не ходять від містечка до містечка серед простих людей. Тепер - вони просто символ, хлопці у вишиванках з бандурами, музики.

Україна, як той її співочий національний символ – кобзар, вже й осліплена, й побита, й виснажена, але йде по світу говорити правду про себе, співає тужливі думи про свою тяжку долю… Та сліпий, хоч і сильний духом, і має ще чотири справних органи чуття, але навпомацки навряд дійде до потрібного місця, та ще й маловідомого. Чи не так? Саме для того й потрібні кобзарям поводирі. У новому українському фільмі режисера Саніна «Поводир» провідник українського співця – хлопчик-американець. Чи не такого поводиря шукає собі зараз Україна? Чи не в Америки наша держава зараз шукає прихистку? Чи не в неї просить санкцій проти Росії, допомоги? І чекає доки та, «зряча» демократична велика держава, подасть нам руку й проведе, як сліпих, знайомими Штатам шляхами. Зі своєї точки зору ми вже багато разів споглядали власну історію, культуру, інтерпретували її, намагалися своїм голосом, своєю мовою розповісти світові. То що, настав час знайти провідника?

Звісно, говорити правду, коли в кожного вона своя, важко та небезпечно - можна нарватися й на фіктивний З’їзд кобзарів і поїхати страшним потягом , співаючи тужливої, на страту. До речі, документів про цей кривавий з’їзд «розплати», показаний у фільмі, не знайдено. І в тому ж «Поводирі» звучать слова із вуст іноземного очевидця: «Я все життя шукав документи, адже хто повірить такому, як я…». То може й Україна сподівається, що повірять її "поводиреві" за його авторитет, чи що він шукатиме "документи", шляхи й способи відкрити нашу Батьківщину світові і дати їй рупор в руки.

Але, озирнімось. Яких фільмів ми найбільше дивимось? «Голівуд форева», - скаже середньостатистичний молодий українець. Яку мову зобов’язаний знати кожен, хто себе поважає, і хоче чогось досягти? Yes, англійську. Який найпоширеніший фаст-фуд? Звісно, МакДональдс. Так, це глобалізація і все таке, але тим не менш. Останнім часом, на хвилі національного піднесення, ми нарешті стали підтримувати українське, носити вишиванки, відроджувати деякі традиції, дивитися українські фільми. Але, навіть у таких сприятливих умовах, більшість футболок з українськими принтами - «Made in China», в кращому випадку, «in Turkey». А нові українські фільми так чи інакше пов’язані зі США. Згадаймо хоча б, «Тіні незабутих предків», який знімали та монтували разом з американцями, та й навіть у «Поводирі» провідник, як я вже згадувала, не українець. Сила та трагізм останньої стрічки залишилися б на тому ж рівні, якби центральним образом був все ж таки українських хлопчик. Цікаво, що головну роль грає й дійсно хлопчик-напівамериканець.

Здається, наші співці-кобзарі вже й у себе на Батьківщині втратили авторитет, а таких собі американських поводирів та провідників у нас і так достатньо. Другі – ведуть за собою, але ведуть до себе, бо вони ж не відчувають реально того, що переживає наша країна. Музику нашої історії та культури можна зіграти лише з українською душею, душею бандури, без якої інструмент – звичайне деко. Але наші сучасні співці мають бути зрячими, щоб без всіляких провідників вийти в люди і, для початку, будувати Україну в Україні.


Варіант 1

Чому трагічні події української історії показали очима молодого американця?

Маленький хлопець, сліпий кобзар і велике горе народу… Головний герой української кінострічки «Поводир» - хлопчик-американець, що в 1930-х рр. залишився без батька в Радянському Союзі. «Комунізм робить людей щасливими», - говорить американський інженер (батько хлопчика) майже перед самою смертю. Саме той «щасливий комунізм» його й убив.

Їде потяг… І в ящик під вагоном, куди завантажують нещасних, виснажених, але нескорених кобзарів, залізає малий – поводир одного зі співців. Камера немов іде за рухом потягу, і з перших кадрів відчувається сіра, важка атмосфера. Стрічка знята, як на мене, дуже вдало: динамічна картинка, зміна крупності планів, відповідна темі колористика. Картинка однозначно красива й відповідає епосі та настрою стрічки.

А от що із сюжетом? Він якийсь невизначений. Чи то доля нещасного хлопця, що потрапив у жорна комунізму, є центральною темою, чи то поневіряння кобзарів, чи то зрадництво, чи трагічність життя українського народу в 1930-х. Усе якось дуже змішано, сумбурно, але водночас близько українській душі. Душа… Цікавий символ є у «Поводирі» - душа бандури, без якої вона не гратиме. Це щось схоже на невеличке дерев’яне веретенце. Його маленький американець приносить у найнапруженіший момент своєму кобзареві Івану. Саме цей символ наштовхнув мене на цікаву думку.

Можливо, суть стрічки в тому, що наша історія показана крізь призму американської, закордонної душі? Оповідь ведеться від імені Пітера (хлопчика-американця); по суті, так чи інакше, він є центральним персонажем, з кожним епізодом він ніби спускається (чи то падає) від думки про «щасливий комунізм» і приємного багатого існування до простонародного радянського виживання й аж до бездуховної голодної крадіжки, а потім ніби вже й живе з українською душею, душею бандури у власному тілі.

Зі своєї точки зору українці вже багато разів споглядали свою історію, інтерпретували її, намагалися своїм голосом, своєю мовою розповісти її світові. А тут про нашу, і тепер уже свою, гірку долю говорить іноземець, що бачив усе зсередини.

Чому саме так? Мені здається, що з вуст іноземця все ніби має бути об’єктивніше, без національного забарвлення. Американці завжди вважалися найдемократичнішою нацією, якій репресії радянщини мали б бути особливо дивними, неприпустимими й абсурдними. В умовах сучасної міжнародної ситуації це набуває особливого змісту – така собі спільна трагедія США (в одиничному вимірі) й України (у масовому), немов би і втеча від спільного ворога чи щось таке. Може, крик (чи все ж таки шепіт) української душі з вуст американця все ж долине до світової спільноти? Може, саме цю мету переслідували автори фільму?

Тим більше, що й останні слова стрічки: «Я все життя шукав документи, адже хто повірить такому, як я…» - навпаки, спонукають повірити, замислитись - а де ж дійсно документи? … і вчергове поспівчувати хлопцеві та нашому народу.

Оцініть написане, прокоментуйте, вкажіть який варіант кращий (можна обирати декілька варіантів)

Подобається
Так собі
Пиши ще
Не пиши більше на цю тему
Варіант 1 кращий
Варіант 2 кращий

Схожі новини
Коментарі
Останні добавлені
«Семь дней» з життя Сергія Кириченка»
"Віче" №1, 2018
"Де-факто", №1 2018
Валентин Мондріївський: «Подобається образ Зеленського, але що буде, якщо він стане Президентом?»
Інформаційна боротьба напередодні виборів
«Україна понад усе!»: репортаж з маршу УПА в Києві
Усіма «Забутий» парад
Христина Равлюк: «На інформаційні вкиди треба реагувати миттєво»
Моя особиста думка на вашу особисту думку
Кого вважати достойним?
Олесь Маляревич: Якщо б за це платили гроші я працював би в 10 разів ефективніше
Костянтин Сердюк: «Жінки кладуть мої труси собі в гаманці та мріють народити від мене дітей!»
Олег Костюшко: «Настав час Україні бути державою-сервіс, а не державою-поводир!»
СУДДЯ ЄВГЕН ЧАКУ: «ЗАВЖДИ БУДЕ НЕЗАДОВОЛЕНА СТОРОНА, ТОМУ ДО КРИТИКИ ТРЕБА ВЖЕ ДАВНО ЗВИКНУТИ»
Богдан Ходаковський: “Як тільки щось починається, завжди погляньте на перший-другий ряд – там будуть наші”
Максим Зуєв: «Ми плануємо спонукати приватних власників передавати свої землі на безоплатній основі»
Юрій Коновальчук: «Мета будь-якої партії — це захоплення влади»
Валерій Танцюра: «У Києві з 2,5 тисяч дітей-сиріт лише 20 перебувають у державних установах»
Віктор Таран: "Суспільство – дзеркало влади"
Владислав Потапенко: «Гречкофіли» є у кожній демократичній країні, а не тільки в Україні!
Наталія Манойленко: «Чим масштабніші наші справи, тим масштабніші наші помилки»
До 100-річчя з Дня Народження Дмитра Прилюка
Вибіркові дисципліни 2019
Дмитро Лінько: «Ми колись чули, що АТО триватиме декілька годин»
Вибори не за горами
Презумпція винуватості бізнесу проти презумпції невинуватості чиновника, або у світі влади та бізнесу.
Андрій Андріїв: "Прийшов час, коли я не можу залишатися осторонь"
Одкровення з Петром Юрчишиним
Роман Колесник: Немає нічого неможливого для людини, яка прагне бути політиком та розуміє заради чого вона це робить
Наталія Шульга: «Ідеальний політик — це людина, яка спить спокійно»
Вадим Гутцайт: «Поради не зараз молоді, а поради в усі часи для молоді»
Ігор Бєлов: «Якщо ти вступаєш в партію, то вважається, що на тобі клеймо…»
Олександр Глазов: “ Якщо ти не займаєшся політикою – то вона займається тобою”
Стасів Владислава: «Україна – починається з себе!»
Олександр Васильківський: "Нам потрібно зберігати та захищати свою національну ідентичність "
В’ячеслав Деркач: «Покладатися треба тільки на себе і на людей, які прагнуть змін на краще»
Владислав Михайленко: Ще одна черга парку “Наталка” вийшла надзвичайно кльовою і отримала дуже багато схвальних відгуків від задоволених киян
Ростислав Смірнов: «Я б забрав у пенсіонерів право голосу»
Зачем политикам мандат?
Парламент, консерватизм і українська ментальність
Артур Харитонов: Я дуже хочу, аби Україна назавжди відмовилася від невдач через постсоціалістичну аморфність
Юрий Коновальчук: «Так вынуждает система»
Наталія Приходько: «Депутат – це водночас психолог»
«Я виступаю за легалізацію проституції та легких наркотиків», – Держсек МІП
Таміла Нартова : «Я хочу піти у політику, мені це подобається, хоча раніше у мене такого не було.»
Аліна Яворська: «Українська політична система не відповідає європейським аналогам»
Олександр Солонько: «Свобода» ще скаже своє слово в українській політиці
Ігор Коліушко: «Образилися – ну й нехай. Ми працюємо з тими, хто не ображається»
Вікторія Римарук: «Попередники Порошенка не ставили в центр своєї уваги простого українця»
Мустафа Найєм: «Політика – це викривлене дзеркало»
Вічні проблеми Києва. Чи скресла крига?
Вероніка Яковлєва: “Важливо мати стальні нерви і не “тупити”
Олег Фіалко: "Давайте просто перенесемо модель роботи мера на моє депутатство"
Грігол Катамадзе: Україна повинна стати «новим Китаєм» для Європи
Артур Мартовицкий: «А что такое парламент? Это 420 человек, каждый из которых не считает себя виноватым»
Тамара Плаксій: «Гра в політичні ігри з нардепами – справа небезпечна»
Іван Процик: тотальне зрадофільство викликає відразу
ЮРИСПРУДЕНЦІЯ, ЖУРНАЛІСТИКА ЧИ ВУЛКАНОЗНАВСТВО?
«Невпевненість та страх — головні вороги»
Як блог допомгає бізнесу та навпаки - бізнес блогу
(044) 481-45-61