реєстрація авторизація
Авторизація на сайті
Відміна
мапа сайту
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
/ / Роман Кравець: "Бути журналістом – це певною мірою благодійність"
Роман Кравець:

Роман Кравець: "Бути журналістом – це певною мірою благодійність"

Христина Івасюк, магістратура, 1 курс.
Роман Кравець дописував в «Українску правду» від 2011 року. Тепер він у команді, яка розробляє новий політичний медіа-проект. Хоча він наразі немає назви, однак це буде такий собі політично-соціальний Esquire, як каже сам журналіст.
Про новий проект, стан української журналістики та те, як власники впливають на медіа читайте в інтерв’ю з політичним журналістом Романом Кравцем.


- Коли ти вирішив стати журналістом і чому?
- Мені завжди подобалися новини жовті, таблоїдні, як би це не звучало смішно. І новини про зірок, мені завжди був цікавий шоу-бізнес. А українська політика взагалі нагадує собою цей шоу-бізнес. Знаєш політичне життя воно дуже жлобське і кумедне… Мені захотілося слави. Але слави в очах батьків. У мене просто в 2000 р. до Англії виїхав дядько. Він вчився паралельно в Британії, поки в Україні закінчив заочку. Я не знаю який саме університет він там закінчив але практика у нього була на Бі-Бі-Сі Україна. І він там і залишився. Я просто бачив як мої батьки його слухають, і всі сусіди «ой ми слухаємо вашого Андрія». І я подумав: ой і я так хочу. Все почалося з такого марнославства.

Після школи я пішов вчитися в духовну семінарію. Я там провчився півтора роки і це насправді великий досвід. Однак, коли я прийшов у семінарію, я зрозумів, що не все так просто… У духовній семінарії я хотів дописувати до журналу, внутрішнього, здається «Нива Христа». Я хотів навчитися писати, я хотів… мені подобається це. У мене подруга працювала у місцевій газеті «Репортер» в Івано-Франківську і я просив навчити мене її писати. Пам’ятаю, одного разу я повертався з практики, яка полягала в тому, що ми будували церкву. І коли я одного разу я йшов із практики, весь брудний, мені на зустріч іде моя подруга. Вона розповіла, що працює в газеті. Я їй кажу: блін, я так тобі заздрю, навчи мене. Вона мені помагала, вона мене познайомила з головним редактором, він мене вчив. Я не знаю, як він мене вичитував, тому що це були жахливі тексти, які не мали ні структури, ні головної ідеї. Буквально за півроку я уже залишив семінарію. Я поїхав у Львів вчитися – ЛНУ, факультет журналістики. І вже з 2011 року я дописував в «Українську правду». Я просто посилав їм свої матеріали.

- Яким був твій перший матеріал для УП?
- Мене ж церква переслідує. 2011 року був якийсь скандал, що церкви вирішили, що потрібно заборонити аборти на законодавчому рівні. А я вважав, що це неправильно. І обгрунтовував свою думку. Знаєш, це була така колонка. Я там пояснював, що це може значно збільшити смертність, адже було б багато підпільних абортів. І я просто на імейл редакції відправив цей текст. Через два дні мені відписала колишній редактор «Правда життя», щоб я прислав своє фото… і мій матеріал опублікували. Потім я регулярно висилав туди свої тексти.

- Як ти можеш оцінити стан української журналістики?
- У дуже поганому стані. Причин цьому багато, тому що у нас немає майданчиків незалежних, де б могли журналісти розкриватися. Це, зокрема, стосується політичної журналістики. Так чи інакше, більшістю медіа володіють «великі дяді», олігархи, які мають власні інтереси. І вони використовують медіа для своєї політичної і бізнесової боротьби.

- Ти стикався з цим?
Ні. Мені пощастило. На «24 каналі» був один момент, який мені не сподобався. Але я розумію, що це не має ніякого значення. От я чую від інших людей, які працюють в інших медіа, що є певний тиск з боку керівництва і менеджменту ЗМІ стосовно редакційної політики. Є просто окремі журналісти, які працюють на олігархічних сайтах чи телеканалах, але вони можуть казати «ні», тому що їм дозволяє статус сказати «ні, я не буду робити цього г*мна». Але розумієш, цих журналістів, які можуть сказати «ні», з кожним роком все менше і менше, тому що люди йдуть з журналістики. В ній дуже мало грошей. І якщо ти хочеш бути журналістом, то маєш розуміти, що це благодійність певною мірою. Я ніколи з цим не стикався, тому що в УП мені ніхто нічого не казав, що я маю робити. А в «1+1 Media» у мене є гарантії невтручання. Я писав вже тексти на ТСН.ua, але маю працювати на іншому сайті. Він без назви. Наразі ми не маємо назви, на жаль, але скоро будемо мати. Ми плануємо запуститися у кінці квітня – на початку травня.

- Про що буде цей проект?
Я буду писати про політику. Це все, що я можу сказати. Я так розумію, що це буде такий собі суспільно-політичний Esquire. Це буде весело насправді.

- А на кого ти зараз рівняєшся у своїй роботі?
Складно зараз мені сказати, на кого я рівняюся. Знаєш, Турчинова нещодавно запитали: «Хто найкращий політик у вашому житті, на кого ви б хотіли рівнятися?». Він сказав: «Ісус Христос. А з живих – також Ісус Христос». За цим було запитання: «Чому?». «Тому що Він живий і Він політик». Не знаю… мені дуже подобається Сергій Рахманін – оглядач і заступник головного редактора «Дзеркала тижня». Класний він. Сильний дуже. У нього публіцистика дуже глибока. Я просто відчуваю, що українська журналістика падає. Падає через безгрошів’я, взагалі через культуру людей. Падає через те, що немає вільних майданчиків, у першу чергу. Мені ще подобається інтерв’юер один, це британський журналіст, Стівен Сакур, який веде «HardTalk» і ще мені подобається, як ставить запитання Юра Дудь.

- Якими ти б хотів бачити українські ЗМІ? От ти назвав проблеми: майданчик, безгрошів’я… що має змінитися в українських ЗМІ?
Мені б хотілося, щоб українські журналісти намагалися шукати об’єктивність. Нема до кінця об’єктивності. Але потрібно намагатися шукати її і розповідати, як ти її шукаєш. От я зараз розумію, що я не зможу поговорити з певним героєм свого матеріалу, тому що він не говорить із пресою. Але я хочу поговорити з усім його оточенням про те, який він, і написати текст про те, як я намагався поговорити з ним, з усім оточенням про нього і це насправді дуже цікавий прийом. А от українській журналістиці дійсно бракує намагання бути об’єктивними, добросовісними. Бо є така собі лінь. Я бачу серед журналістів, що вони отримали інформацію і вони її з’їли. Вони її не відмивають. А інформацію треба часто відмивати і докопуватися до того, як воно є насправді. Мені бракує компетентності також. Тому що дуже багато людей в журналістиці, які не цікавляться нею. Так чи інакше для них це якийсь перехідний період, це здебільшого на телеканалах я бачу. Тобто такі журналісти приходять відзняти сюжет, і додому, тобто якась поверховість. Знову ж таки, незаангажованості мені бракує в українській журналістиці. Я відкриваю певне медіа і одразу розумію, хто за цим медіа стоїть. Я бачу просто, що вони відстоюють не інтереси суспільства, журналістської етики, а своїх власників.

- Які медіа ти можеш назвати найбільш незалежними?
З мого боку буде некоректно хвалити «Українську правду» так багато. Це буде наше нове медіа. Не знаю його назви. От у чому проблема. «Громадське» доволі незалежне. Також незалежні всі медіа, які працюють на іноземців, – BBC, Радіо Свобода, DW – от вони суперпрофесійні і супернезалежні. Зрозуміло, що вони відстоюють інтереси своїх держав, але ми говоримо щодо української політики. То тут супер, так.

- Ким, на твою думку, журналіст виступає у матеріалі? Тобто, коли потрібно використовувати власне «Я» і коли цього категорично не потрібно робити?
Дивись, є різні формати матеріалів. Буває, що журналіст весь матеріал пише від власного імені. Є такий репортаж Світлани Крюкової (хоч це редактор сайту «Страна.ua»), але коли були вибори в Чернігові (довибори до ВР 2015 року), там балотувався Геннадій Корбан (соратник Коломойського) і Березенко (дуже близький соратник президента України). Вони балотувалися на 205 окрузі в Чернігові. І з обох боків був дуже страшний підкуп виборів, там були махінації і супертехнології, як виграти вибори. Було дуже смішно, як це все відбувалося: один на вулиці людей гречкою годує, коли інший роздає якісь буклети. І Крюкова проїздила всю кампанію разом з Корбаном і писала від свого імені. Дуже цікаво, коли ти з людиною перебуваєш весь час і пишеш ексклюзиви. Можна тут від власного «Я» писати. Однак здебільшого «Я» не треба писати. Скоріш, це виняток. Ти пишеш репортаж і ти разом з людиною просто себе згадуєш. А в текстах професійних, аналітичних «Я» не треба вживати.

- Як ти працюєш зі своїми джерелами, які тобі «постачають» ексклюзиви?
Так сталося, що я був єдиним кореспондентом «Української правди» певний час. Я просто ходив на усі брифінги, на всі суди мене посилали у Верховній Раді я постійно старався бути. Олена Юріївна Притула хотіла, щоб у мене було більше ексклюзивної інформації off the records (тобто без запису). Я спілкувався з людьми, дізнавався в них інформацію, гарантував їм повну анонімність. Так я знайомився з народними депутатами, з міністрами. Уже потім мене почали впізнавати, тому що УП політики здебільшого читають, і для них ім’я Роман Кравець стало знайомим. Часто буває, що я пишу людям із пропозицією зустрітися і познайомитися. Взагалі потрібно зі своїми співрозмовниками зустрічатися. Не треба говорити телефоном чи переписуватися. Переписуватися можна у тому випадку, якщо дуже швидко щось потрібно запитати чи підтвердити. Однак, якщо це якась суперсекретна тема, то лише наживо.

- Чи важливі в журналістиці і саме твоїй роботі журналістські стандарти? Ти колись робив винятки і дозволяв собі не дотримуватися їх?
У моєму випадку стандарти – це головне. Якщо це інформація off the records, то має бути кілька джерел. Не може бути одна людина, яка тобі щось сказала, одним джерелом інформації. Умовно, мені хтось сказав про когось, що він корупціонер. Мені ж треба це перепитати в інших людей і в тому числі того, кого звинуватили в корупції. Тоді це буде хоча б більш-менш об’єктивно. Це дуже важливо, щоб не було одне джерело, і дуже важливо у журналістиці не бути використаним, тому що журналістів завжди хочуть використати для зливу якоїсь інформації, аби викристалізувати свою репутацію чи знищити конкурента. Критичне мислення тут важливе.

- А ти сам потрапляв на цей гачок, коли тебе хотіли використати?
Я пам’ятаю випадок, коли я ледь не потрапив. Переважно я розумію, що коли мені зливають супер-пупер інформацію, то вона моєму джерелу вигідна. Але я зважую, чи це вигідно мені, і в кого я про це ще можу запитати. І якщо це правда, я про це напишу, навіть, якщо вона вигідна джерелу. Таке життя. А траплялися випадки просто зовсім абсурдні. Наприклад, коли була інсайдерська інформація «Лівого берегу», що в Ігоря Кононенка (близький товариш Порошенка) було отруєння ртуттю. І в ЗМІ був шурхіт на цю тему. Сам Кононенко це ніяк не коментував, дотепер незрозуміло, чи правда це, чи ні. І буквально за день після появи цієї інформації до мене підходить Лозовий (другий номер партії Ляшка) і каже: «Ти знаєш, Ромо, це суперінсайдерська інформація, Ляшка також отруїли». А я думаю, що ж ти хочеш… не думаю, що він би Ляшка оббріхував, чисто логічно. Всяке ж може бути. І я пишу в редакцію, що ж мені робити. Вони попросили, щоб мені показали якісь документи. І я підходжу, розпитую все… ну, і я йду питаю Ляшка. А він мені: «Що? Ти що таке питаєш?». І я не дав цю інформацію.

- Найкраща власна історія, яка характеризує позитивний бік українських медіа.
Для мене найкраща історія – це Олена Юріївна Притула. Коли хотіли зробити так, щоб «Українська правда» нікого більше не критикувала, то це людина, яку нічого не зупинить. Людина, яка завжди буде вибирати свого читача. Яка завжди буде займати бік читача… яка б не була ситуація. Вона отримувала точно багато погроз у своєму житті, а вона всіх нагинає.

- А що стосується найгіршого боку українських медіа?
Перекручування слів, витягування з контексту, маніпулювання і те, що часто журналісти не перевіряють інформацію, користуючись одним джерелом. ЗМІ, на жаль, стали засобом відстоювання інтересів чиновників, політиків, бізнесменів. І це часто відбувається не лише за гроші, а й через дурість.
Схожі новини
Коментарі
Останні добавлені
Вибіркові дисципліни 2019
"Віче" №1, 2018
"Де-факто", №1 2018
Валентин Мондріївський: «Подобається образ Зеленського, але що буде, якщо він стане Президентом?»
Інформаційна боротьба напередодні виборів
«Україна понад усе!»: репортаж з маршу УПА в Києві
Усіма «Забутий» парад
Христина Равлюк: «На інформаційні вкиди треба реагувати миттєво»
Моя особиста думка на вашу особисту думку
Кого вважати достойним?
Олесь Маляревич: Якщо б за це платили гроші я працював би в 10 разів ефективніше
Костянтин Сердюк: «Жінки кладуть мої труси собі в гаманці та мріють народити від мене дітей!»
Олег Костюшко: «Настав час Україні бути державою-сервіс, а не державою-поводир!»
СУДДЯ ЄВГЕН ЧАКУ: «ЗАВЖДИ БУДЕ НЕЗАДОВОЛЕНА СТОРОНА, ТОМУ ДО КРИТИКИ ТРЕБА ВЖЕ ДАВНО ЗВИКНУТИ»
Богдан Ходаковський: “Як тільки щось починається, завжди погляньте на перший-другий ряд – там будуть наші”
Максим Зуєв: «Ми плануємо спонукати приватних власників передавати свої землі на безоплатній основі»
Юрій Коновальчук: «Мета будь-якої партії — це захоплення влади»
Валерій Танцюра: «У Києві з 2,5 тисяч дітей-сиріт лише 20 перебувають у державних установах»
Віктор Таран: "Суспільство – дзеркало влади"
Владислав Потапенко: «Гречкофіли» є у кожній демократичній країні, а не тільки в Україні!
Наталія Манойленко: «Чим масштабніші наші справи, тим масштабніші наші помилки»
До 100-річчя з Дня Народження Дмитра Прилюка
Дмитро Лінько: «Ми колись чули, що АТО триватиме декілька годин»
Вибори не за горами
Презумпція винуватості бізнесу проти презумпції невинуватості чиновника, або у світі влади та бізнесу.
Андрій Андріїв: "Прийшов час, коли я не можу залишатися осторонь"
Одкровення з Петром Юрчишиним
Роман Колесник: Немає нічого неможливого для людини, яка прагне бути політиком та розуміє заради чого вона це робить
Наталія Шульга: «Ідеальний політик — це людина, яка спить спокійно»
Вадим Гутцайт: «Поради не зараз молоді, а поради в усі часи для молоді»
Ігор Бєлов: «Якщо ти вступаєш в партію, то вважається, що на тобі клеймо…»
Олександр Глазов: “ Якщо ти не займаєшся політикою – то вона займається тобою”
Стасів Владислава: «Україна – починається з себе!»
Олександр Васильківський: "Нам потрібно зберігати та захищати свою національну ідентичність "
В’ячеслав Деркач: «Покладатися треба тільки на себе і на людей, які прагнуть змін на краще»
Владислав Михайленко: Ще одна черга парку “Наталка” вийшла надзвичайно кльовою і отримала дуже багато схвальних відгуків від задоволених киян
Ростислав Смірнов: «Я б забрав у пенсіонерів право голосу»
Зачем политикам мандат?
Парламент, консерватизм і українська ментальність
Артур Харитонов: Я дуже хочу, аби Україна назавжди відмовилася від невдач через постсоціалістичну аморфність
Юрий Коновальчук: «Так вынуждает система»
Наталія Приходько: «Депутат – це водночас психолог»
«Я виступаю за легалізацію проституції та легких наркотиків», – Держсек МІП
Таміла Нартова : «Я хочу піти у політику, мені це подобається, хоча раніше у мене такого не було.»
Аліна Яворська: «Українська політична система не відповідає європейським аналогам»
Олександр Солонько: «Свобода» ще скаже своє слово в українській політиці
Ігор Коліушко: «Образилися – ну й нехай. Ми працюємо з тими, хто не ображається»
Вікторія Римарук: «Попередники Порошенка не ставили в центр своєї уваги простого українця»
Мустафа Найєм: «Політика – це викривлене дзеркало»
Вічні проблеми Києва. Чи скресла крига?
Вероніка Яковлєва: “Важливо мати стальні нерви і не “тупити”
Олег Фіалко: "Давайте просто перенесемо модель роботи мера на моє депутатство"
Грігол Катамадзе: Україна повинна стати «новим Китаєм» для Європи
Артур Мартовицкий: «А что такое парламент? Это 420 человек, каждый из которых не считает себя виноватым»
Тамара Плаксій: «Гра в політичні ігри з нардепами – справа небезпечна»
Іван Процик: тотальне зрадофільство викликає відразу
ЮРИСПРУДЕНЦІЯ, ЖУРНАЛІСТИКА ЧИ ВУЛКАНОЗНАВСТВО?
«Невпевненість та страх — головні вороги»
Як блог допомгає бізнесу та навпаки - бізнес блогу
Жага до перемог
(044) 481-45-61