реєстрація авторизація
Авторизація на сайті
Відміна
мапа сайту
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
/ / «Давай виключим світло і будем мовчати»
«Давай виключим світло і будем мовчати»

«Давай виключим світло і будем мовчати»

Діана Ковальова, 2 курс.
Рубрика: театр


Як Московський незалежний театр доводив київській публіці, що мовчати іноді важливіше, ніж говорити

Все починається з цеглинних стін фойє, в якому хоч і незвично, але затишно почувається кожен глядач. Антуражне напівіндустріальне приміщення майже без ремонту, запалені свічки, написи на стінах, не гучна, але помітно граюча музика, створюють неповторну атмосферу цього «театру-не-театру». «PostPlayТеатр» – ще зовсім новачок на театральній сцені Києва. Він не має помпезної будівлі в центрі міста, шикарних костюмів та акторів із гучними іменами. «PostPlayТеатр» – це невелика трупа відданих справі акторів і драматургів, це пристрасна аудиторія, це щирі та палкі розмови після вистав, «PostPlayТеатр» – це «театр після гри».

Разом з іншими відвідувачами я прийшла сюди помовчати. Але мовчатимемо ми на не просто так, а на хвилюючу кожного, гостру проблематику. «Мовчання на задану тему» – це вистава московського незалежного театру документальної п’єси «Театр.doc». Сьогодні режисер театру та автор проекту Всеволод Лісовський готується помовчати на задану тему разом із українцями.

«Про що у 2016 році не можуть не говорити росіяни з українцями? Вони не можуть не говорити про війну. Але з іншого боку, слів сказано багато, і вони мало допомагають. Тому ми спробуємо про війну помовчати. Не замовчати, а свідомо думати про війну. Двома мовами. Можливо це якось подіє?» – розказує про таку своєрідну форму естетичного супротиву режисер.

В фойє гучно перемовляються гості, разом з усіма спілкуються і художній керівник «Teaтр.doc» Михаїл Угаров, і драматурги «PostPlayТеатр» Яна і Ден Гуменний, і деякі актори, що також прийшли відвідати незвичну виставу. Голоси не стихають ні на хвилину, але з розмов розумієш – всім дуже кортить помовчати.

Нарешті ми входимо до невеличкої зали-амфітеатру, розрахованої приблизно на сорок-п’ятдесят глядачів. На сцені з реквізиту – дошка і стілець, на які направлений єдиний софіт. Відчуваю себе школяркою, що сидить на незручному стільці і чекає поки вчитель напише на дошці тему контрольного твору. Майже так і трапляється, тема сьогоднішнього мовчазного твору: «Як справи?». Учитель-актор сідає перед аудиторією на той самий самотній стілець і уважно стежить очима за кожним, мабуть, щоб не списували.

Як старанна учениця я думаю про всі свої нагальні справи і оцінюю внутрішню налаштованість, а потім все ж таки не витримую і починаю стежити за іншими глядачами. Я сиджу на останньому ряду, тому мені видно все найцікавіше. Кожен мовчить по-своєму. Хтось емоційно, хтось заглибившись у себе. Дівчина виходить на сцену і відповідає на запитання фразою «Добре, а в тебе?». Напевно, відмінниця. Потім до цього діалогу трохи дивне, але все одно слово «Кьеркегор» додає хлопець. Мовчазна розмова стає все більш кумедною. На перших рядах сміються дівчата, маскуючи сміх кашлем, хтось хрустить пальцями, біля мене якийсь чоловік не відкриває очі вже двадцять хвилин і, здається, тихенько сопе, хтось відбиває ногою ритм, а поки я за всім цим спостерігаю, активний хлопець у шкіряній куртці вже встиг зробити селфі з усіма, до кого зумів дотягнутися.

Актор, на відміну від нас, сидить все так само зосереджено, як на початку вистави, і виразно мовчить, зазираючи кожному в очі або, навпаки, дивиться скрізь натовп і відповідає на головне запитання вечора. На хвилину мені здається, що це він – уважний глядач, що спостерігає за нашим імпровізованим перфомансом німого комунікування, і це дещо моторошно. Пройшло вже сорок хвилин вистави, атмосфера стала дещо напружена, з’явилася нервозність, рухи і звуки зійшли до мінімуму, проте можна почути позіхання, що йдуть одне за одним суцільною чередою. Хтось не витримав і пішов, я і сама вже ледве витримую, але в якийсь момент вмикається світло і виставу оголошують завершеною.

Мовчати годину не так легко, але і не так складно. Виявилося корисним просто подумати, сконцентруватися на власних відчуттях та ідеях, і зрозуміти, що тиша ніколи не буває мертвою.

Глядачі виходять із зала повільно: хтось виглядає повністю позбавленим енергії, хтось навпаки занадто емоційно жестикулює і спілкується. На виході із театру я «ловлю» одну із глядачок і питаю про ії враження.

«Година пройшла безсумнівно не дарма, – відповідає Наталія. – За п’ять хвилин після вистави стало остаточно зрозуміло, що перфоманс мегакрутий. Не знаю, як щодо дзену або медитативного стану, але виходиш просвітленим. Дякую «PostPlayТеатр» і «Театр.DOC» за нові враження. Іноді мовчати дійсно важливіше, ніж говорити».

«Давай виключим світло і будем мовчати»

Оцініть написане та прокоментуйте:

Дуже подобається
Подобається
Так собі
Не подобається

Схожі новини
Коментарі
Додати коментар
Полужирный Наклонный текст Подчеркнутый текст Зачеркнутый текст | Выравнивание по левому краю По центру Выравнивание по правому краю | Вставка смайликов Вставка ссылкиВставка защищенной ссылки Выбор цвета | Скрытый текст Вставка цитаты Преобразовать выбранный текст из транслитерации в кириллицу Вставка спойлера
Включите эту картинку для отображения кода безопасности
обновить, если не виден код
Останні добавлені
Антоніна Предко: «Жіноча стать в кіберспорті — це проблема»
AdreN: «Моя роль — найважливіша, якщо я з нею не можу впоратись, то гра може піти не в те русло»
«Київ під підошвою» - концерт Oxxxy в Stereo Plaza
ФК «Динамо» Київ провів Весняний кубок з ком’пютерного футболу
Картини Євгена Гули: кольорова віртуозність
Одноденна практика в УНІАНі
Розкішні тропіки – у центрі столиці!
День практики в «УКРІНФОРМІ»
"Капітолій", №1, 10.12.2016 (50 сторінок А4)
"Меркурій. Детектор правди".№1. (64 сторінки А4)
У Києві нагородили лауреатів премії імені В’ячеслава Чорновола
"САПФО" №6, 2016 (8 сторінок А3)
Українці переживають, але ще не все втрачено
Керуй, якщо зможеш
"САПФО" №5, 2016 (8 сторінок А3)
"Art і Шо тут проісходіт" №6, 2016 (8 сторінок А3)
«Давай виключим світло і будем мовчати»
Дідусь Ленін пішов на пенсію
«Joy Fest»: відкритий доступ до мистецтва
«Иерусалим» теперь в Киеве
Не одні у каное.
«Звездный город» 2.0
Творчість серед кам’яних джунглів
Шалені й молоді
"Art і Шо тут проісходіт" №5, 2016 (12 сторінок А3)
The Washington Post – карати (,) не можна (,) помилувати
"Art і Шо тут проісходіт" №4, 2016 (8 сторінок А3)
"САПФО" №4, 2016 (8 сторінок А3)
"Art і Шо тут проісходіт" №3, 2016 (8 сторінок А3)
Best тому що KNU fest
"САПФО" №2, 2016 (16 сторінок А3)
Чим живе сучасний Донецьк? Репортаж.
«Дорога до Інституту. Думки про все і ні про що»
"САПФО" №3, 2016 (12 сторінок А3)
«Проти мене розгорнули технології «чорного піару»
"Art і Шо тут проісходіт" №2, 2016 (12 сторінок А3)
"Art і Шо тут проісходіт" №1, 2016 (8 сторінок А3)
Кіно та вибори. Повернення.
"САПФО" №1, 2016 (16 сторінок А3)
Дорога додому
Мелодія театру: гармонія в душі
ЧЕРНІГІВ ІСТОРИЧНИЙ: ВСЕ, ЯК УПЕРШЕ
НАРОДЕ, МИ ПРАЦЮЄМО!
Подорож з ІЖ додому
Студенти Інституту журналістики попрацювали у Верховній Раді України
Наталя Іщенко поділилася власним досвідом зі студентами Інституту журналістики
«Та у них, виявляється, класні тексти!»
WINE NOT?
На швидкості вітру та дощу
ПРАЗДНИК И ЛИМОНЫ
Заклинателька злив
ЗАЛІЗНИЦЯ ЯК ПОКЛИКАННЯ
Водій «сьомої категорії»
Жизнь на высоте
Дорожня романтика
Уночі все більш щире, справжнє...
«Тепер я байкер тільки в душі»
Робота водія важка не так фізично, як психологічно
Обратная сторона «баранки»
Секрети щедрих городів
(044) 481-45-61