реєстрація авторизація
Авторизація на сайті
Відміна
мапа сайту
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
/ / «У ТЕАТРІ ПРО СМЕРТЬ ТЕЖ МОЖЕ БУТИ. ЗВИЧАЙНО. ЧОМУ НІ? АЛЕ ВСЕ Ж ЛЮДИНУ ТРЕБА ОКРИЛЮВАТИ»: бесіда з Оксаною Швець про режисерський дебют та український театр
«У ТЕАТРІ ПРО СМЕРТЬ ТЕЖ МОЖЕ БУТИ. ЗВИЧАЙНО. ЧОМУ НІ? АЛЕ ВСЕ Ж ЛЮДИНУ ТРЕБА ОКРИЛЮВАТИ»: бесіда з Оксаною Швець про режисерський дебют та український театр

«У ТЕАТРІ ПРО СМЕРТЬ ТЕЖ МОЖЕ БУТИ. ЗВИЧАЙНО. ЧОМУ НІ? АЛЕ ВСЕ Ж ЛЮДИНУ ТРЕБА ОКРИЛЮВАТИ»: бесіда з Оксаною Швець про режисерський дебют та український театр

Світлана Привалова
2 жовтня у Молодому театрі відбулася прем’єра вистави «Шепіт вбивці». Режисер постановки Оксана Швець – молода та перспективна випускниця театрального університету. Глядачі аплодували стоячи. Вистава того варта. Інформаційний привід до розмови – виправданий, як на мене.


Можете розказати про себе для початку. Ви випускниця театрального університету. Чию майстерню ви закінчуєте?

Я закінчую майстерню Володимира Миколайовича Судьїна та Костянтина Михайловича Дубініна. Це наша майстерня. 5 курс. А «Шепіт вбивці» - це моя дипломна робота.

«У ТЕАТРІ ПРО СМЕРТЬ ТЕЖ МОЖЕ БУТИ. ЗВИЧАЙНО. ЧОМУ НІ? АЛЕ ВСЕ Ж ЛЮДИНУ ТРЕБА ОКРИЛЮВАТИ»: бесіда з Оксаною Швець про режисерський дебют та український театр


Розкажіть, які відчуття. Ви презентуєте роботу на дуже хорошому майданчику. Молодий театр – це театр один із найкращих. Він і в центрі культурного життя, і в центрі міста, і тут достатня динаміка молодих кадрів.


Коли я прийшла, я дуже хвилювалась. Тому що працюєш з такими людьми, які працювали з видатними режисерами України і закордону. Було дуже велике хвилювання. Тому що майстерності у мене не так багато. Але це люди, які закохані в свою професію. І, мені здається, що байдуже, хто прийде. Бо вони дуже віддаються роботі, допомагають, слухають тебе. Головне – було налагодити з ними контакт. І, напевне, це вийшло.

Розкажіть про технічний параметр. Скільки тривала робота від початку до постановки? Презентація була 2 жовтня. А коли ви починали працювати?

Це взагалі дуже цікаво. Я починала працювати з кінця березня. Якщо порахувати, то це чотири місяці.

Це від сценарію?

Ой, ні. Спочатку був мій період «застільний». Коли я розбирала, вибирала, відбирала матеріал, вивчала автора, читала взагалі багато детективів, дивилась фільми. То якщо взяти ось такий обсяг роботи, то це, напевно, рік. Тому що цей жанр достатньо відомий у першу чергу. То було цікаво, як інші над ним працюють. А от саме на майданчику вже, на «ніжці», з акторами – то це чотири місяці.

У вас сценарієм займалась Ксенія Школьнікова? Просто не вказано у виставі за мотивами кого з письменників. Ми можемо лише відчувати, наприклад, паралелі з Агатою Крісті. Але це самостійна робота?

Так, це робота самостійна. Ксенії.

А які завдання Ви перед собою ставили свідомі. Якою має бути вистава сьогодні? Ви на це зважаєте?

Так, звичайно. Проблему ту, яку я хотіла підняти, щоб це не був просто прикольний детективчик – прийшли, подивились… Мене цікавила тема дітей і неувага людей до кожного. Просто до кожного з нас. Люди живуть, не помічаючи одне одного. Дуже рідко стежать за кимось, не бачать внутрішній світ, проблеми. То якби в свій час (як і в нашій історії), своєчасно всі звернули увагу, то вбивств, можливо, не було.
Мене хвилювала ця проблема. Тому що зараз всі заклопотані тільки собою, своїми проблемами, і знову тільки собою. Навіть у виставі брат і сестра – вона його не пізнає спочатку. І лише в пекельній точці – вона дізнається, що це її брат. І дуже багато таких нюансів у самій п’єсі. Цю проблему я хотіла підняти.

Тобто соціальна проблема. А як ви підганяли під форму? У вас вийшов дуже динамічний, графічний, візуальний проект. Ви ставили таке завдання перед творчою групою? З перших секунд вистава одразу чіпляє. Сьогодні піднімалась у метро і прочитала «хочеш бути успішним сьогодні – не використовуй старі методи». У вас ці всі примочки перцептивні – продумані.

Це робота художниці. Ми працювали з Вітою Шаповаленко. Вона випускниця, так само як і є, на п’ятому курсі художньої академії. У нас дійсно стояла задача зробити це сучасно. Ми ж режисери нові, і нам хотілося використати нові технології. А по-друге, детектив, це така штука, якщо її ставити класично, цей матеріал, то було б не цікаво. Всі сиділи б, спали, щось ще. У нас була задача головна – зробити її динамічною і цікавою. Щоб глядач, коли дивився – він не виключався. Тим паче, що дуже маленький майданчик. Сам по собі він не великий. Кожен крок, кожний погляд, кожна мізансцена – вона чіпляла.

У виставі грають Лідія Вовкун, Володимир Чигляєв – люди, які мають гарний театральний досвід. Як було на майданчику з ними працювати. Ви відчували самоцензуру? Ну, наприклад, ви щось не могли сказати, бо перед вами заслужена артистка України. Чи на майданчику це відбувається по-іншому. І можна сказати «хей, товаришу, ти робиш не так – а мені б бачилось по-іншому»?

Коли я перший раз йшла, то, звичайно, в мене було це відчуття. Але, ви знаєте, якщо режисер знає, чого він хоче, то актори за ним підуть. І не важливо – буде це народна артистка чи ні. Бо це просто люди, які закохані в свою професію. Звичайно, були нюанси, коли я не могла дібрати слів. Я готувала до репетиції, я постійно думала. Зі своїми педагогами, художнім керівником Андрієм Білоусом. Але в принципі – не було в мене такого. Ми з Лідією Сергіївною залишались після репетиції, думали над її образом. Тобто це не те, що режисер сказав – і зробили. Це колективне. Вистава створюється колективом.

Ви починаєте входити в театральну систему, фактично в неї уже увійшли. Локально – щоб ви хотіли поставити. З яким матеріалом ви хочете працювати? Хочете, щоб воно було ваше.

В мене є деякий матеріал. Поки не буду говорити. Але мені здається, що він дуже потрібен людям. Він про надію, про добро, про людські відносини. Думаю, що зараз потрібне щось більш просте, людяне, добре, і з надією. І от матеріал, який я хочу зробити, то він саме про це. Він не про смерть – як тут.

Що сьогодні треба, щоб в театр прийшло більше глядачів? Чи театру це непотрібно? За принципом «мистецтво не для всіх. Якщо для всіх – це вже не мистецтво». Бо іноді ми маємо глядача взяти за руку і привести, адже не кожен до театру дійде.

Теж дуже складне питання насправді. Вічне питання. Проблема в тому, що вистави повинні бути різні. Є різні люди – кожному своє. Тому потрібно, щоб в театрі було багато вистав. Коли режисер ставить він повинен розуміти для кого він ставить. Якщо дитячі казки – це безпосередньо для дітей. Так само з іншими виставами. Наприклад, у Молодому театрі – є вистава «Метод Гронхольма». Часто приходять на цю виставу офісні працівники. Тобто є теми, на які буде ходити ось цей глядач, цей глядач. І тоді мені здається… а якщо робити все під копірку. Ще, наприклад, така штука. У нас ходять на зірок. У нас багато театрів, де є прекрасні актори. І на них ходять люди – теж правильно. Чому ні? Тобто така якась система.

А як ви ставитесь до цих штук типу мейнстріму. Перед Молодим театром повісили постери з цитатами Чехова, Ануя. З використанням хештегів та смайликів. Вам подобається?

Ну так, чому ні.

У київської публіки є шановані київські режисери. Їх багато. Богомазов із авангард-лайт, Андрій Білоус, Станіслав Мойсеєв. Їх навіть якщо не знати на імена – приходиш на виставу і відчувається динаміка, стиль, теми. У вас є улюблений київський?


У мене в кожен період мого навчання вони були різні. Зі мною змінювались і мої улюблені режисери. Був час, коли мені подобалась «нова драма», бо я в цьому нічого не розуміла. І я ходила на такі вистави. Потім інші вистави – інші режисери. Насправді мені подобається і Андрій Білоус, і Дмитро Богомазов. Я ставлюсь до них з великою повагою. Але вони різні. І це добре. Бо режисери не можуть бути однаковими. Зараз у мене є вистави, що мені ближче, і таке, що я не відчуваю. Хоча думаю, от якби побачила на другому курсі, то була б у захваті.

«У ТЕАТРІ ПРО СМЕРТЬ ТЕЖ МОЖЕ БУТИ. ЗВИЧАЙНО. ЧОМУ НІ? АЛЕ ВСЕ Ж ЛЮДИНУ ТРЕБА ОКРИЛЮВАТИ»: бесіда з Оксаною Швець про режисерський дебют та український театр


Оксано, а у вас є відчуття глядача. Ви знаєте, що в цьому сезоні, наприклад, буде модним і трендовим. Бо в театрі теж є мода. Безсумнівно. Наприклад, з’явились камерні сцени – і це було новим. Ти відчуваєш ближче те, що відбувається. Актор тобі ніби в руки дає переживання. Ви відчуваєте так глядача театрального? Чи театр і не повинен цікавитися такими питаннями?

Театр повинен цікавитись. Потрібно слухати глядацьку залу. Бо ми робимо це для людей у першу чергу. Для цього він і існує. Але, мені здається, що є теми вічні – кохання, добро і зло, одвічні теми, які будуть завжди. І, мені здається, що людям зараз потрібні добрі вистави, з надією. Ми вмикаємо телевізор – бачимо це на екрані, приходимо на роботу – про це говорять. Людина перебуває в напрузі. У театрі про смерть теж може бути. Звичайно, чому ні? Але все ж людину треба окрилювати. І навіть якщо так взяти – прийде, подивиться такі вистави, гостросоціальні. Хоча вона і так це знає. Я дивлюсь – це класно зроблено, майстерно, цікаво. Правда? Правда. Можливо, це було потрібно. Але зараз – такого вже не треба.

Навіщо зайве, коли немає необхідного? А які це режисери, і які вистави? Про любов. Коли ти йдеш з театру, надія лишилась. І ти ще живеш кілька днів з цим відчуттям сильним «надія є»!

Так, так. Сходіть на «Зачарованого» Андрія Білоуса, на Богомазова «Веселье сердечное, или Кепка с карасями», в ТЮГу – «Наш городок». Як на мене.

А ви дивитесь вистави, наприклад, московських театрів?

Звичайно! Я дивлюсь. І в мене якраз є улюблений режисер. Просто мені подобається, що він робитить. Це Римас Тумінас. Це художній керівник театру Вахтангова. Вистави, які є у відео – я дивлюсь. Постійно. Чому ні?

На яких майданчиках ви себе бачите?


Камерна сцена. Більше – поки зарано. Поки мене цікавить камерна сцена. А далі вже будуть більш масштабні роботи, які можна буде підіймати.

«У ТЕАТРІ ПРО СМЕРТЬ ТЕЖ МОЖЕ БУТИ. ЗВИЧАЙНО. ЧОМУ НІ? АЛЕ ВСЕ Ж ЛЮДИНУ ТРЕБА ОКРИЛЮВАТИ»: бесіда з Оксаною Швець про режисерський дебют та український театр


А ви вже встигли відвідати щось у цьому сезоні, чи тільки працювали?

Чесно кажучи. Я не пам’ятаю… Хоча – так, відвідувала виставу Дубініна Костянтина Михайловича «Меланхолійний вальс» у ТЮГу. Це мій майстер. Йому в цьому році виповнилось вісімдесят років – це його ювілейна вистава. Так що – встигла. Відвідувала. Значить, все нормально!

фото - ВІКТОРІЯ ГРИДЧИНА
Схожі новини
Коментарі
Останні добавлені
Іван Процик: тотальне зрадофільство викликає відразу
ЮРИСПРУДЕНЦІЯ, ЖУРНАЛІСТИКА ЧИ ВУЛКАНОЗНАВСТВО?
«Невпевненість та страх — головні вороги»
Як блог допомгає бізнесу та навпаки - бізнес блогу
Жага до перемог
Ендорфіни для душі, або чому я хочу в Сомалі
Соломiя Вiтвiтська : треба займатися тим, що приносить задоволення, i тодi все вийде
Гра на виснаження
Дивись, нас тепер троє: я, ти і моя хвороба
Віка Смикова: «Хотіла бути актрисою, а стала піарником»
Поліна Фоменкова: «Є лише єдиний шлях прожити своє життя недарма – це реалізувати потенціал, який є в кожного!»
Юлія Прядко: про безглуздість мрій і політ у космос, коли ракети немає
«Я думала, це я так добре розумію білоруську, а то була російська з акцентом»
По нотах особистості
Про що мріє радіотехнік
Я би хотів поєднати користь і розваги
«ВСЕ, ЩО Я БАЧУ ТЕПЕР – ОЧІ»
«Дванадцять років без алкоголю та з чіткими цілями у житті»: інтерв’ю із панк-рокером, що вчасно зупинився
Эстетика мрака: Резидент арт-лейбла EX_NEGATIVO
FEEL LIKE YOURSELF: ANASTASIA IVANOVA
«Життя в Україні очима іноземця»
«З серйозним обличчям круті ідеї не придумуються”
Ad altiora tendo – Я прагну вищих речей!
Крутий редактор чи котлети замість мрії
Я не пишу для того, щоб стати кимось чи щось зробити. Я просто хочу розказувати історії.
Новий Христофор Колумб
Євгенія Брага: “Завжди роби виклик самому собі”
«У мене немає мрій, у мене є довготрималі цілі», - дівчина з фотоапаратом.
Редактор ефірного промо: життя на полі бою
Віталій Ващук: «Займайтеся тим, від чого вас пре!».
Французька екзистенціалістка
Олександр Чорний: «Українським композиторам присутній бунтарський дух та ходіння «по лезу»
NK: Я люблю зморшки! Вони віддзеркалюють досвід і мудрість
Уляна Бойко: «У мене ніколи не було заготовленої моделі поведінки. Але завжди було розуміння, що я несу відповідальність за продукт і за команду»
Некомфортна зона комфорту
«Завжди хотіла пов’язати свою діяльність із словом»
Без сорому, книг та мистецтва: сповідь сучасного програміста
Мрії в дії: байдарки замість географії
Статус: у вічному пошуку
Наталія Ємеліна: “Секрет кар'єри: чесно, багато, якісно працювати і знати собі ціну”
Якщо ти молода, амбітна і православна
Роман Кравець: "Бути журналістом – це певною мірою благодійність"
Олексій Мандзій: "Колись казали, що в нас дві булави - три гетьмани, а тепер кажуть: "Дві теми - три експерта"
НОВИНИ - ЦЕ РЕЖИМ НОН-СТОП
Важливо шукати людей, які продукують сенси
Про журналістську професію Надії Петруньок - парламентського журналіста телеканалу NewsOne.
ЄВГЕНІЯ ДАВИДЕНКО: ЖУРНАЛІСТИКА - ЦЕ ПРОФЕСІЯ, ЯКА ВІДКРИВАЄ МОЖЛИВІСТЬ ПРИМІРЯТИ НА СОБІ ЧИ НЕ ВСІ ПРОФЕСІЇ!
Треба інтерв`ю - "люди самі знаходяться"
Презентації вибіркових дисциплін
Питання та програми дисциплін до іспитів ІІ семестр
Антоніна Предко: «Жіноча стать в кіберспорті — це проблема»
AdreN: «Моя роль — найважливіша, якщо я з нею не можу впоратись, то гра може піти не в те русло»
«Київ під підошвою» - концерт Oxxxy в Stereo Plaza
ФК «Динамо» Київ провів Весняний кубок з ком’пютерного футболу
Картини Євгена Гули: кольорова віртуозність
Одноденна практика в УНІАНі
Розкішні тропіки – у центрі столиці!
День практики в «УКРІНФОРМІ»
"Капітолій", №1, 10.12.2016 (50 сторінок А4)
"Меркурій. Детектор правди".№1. (64 сторінки А4)
(044) 481-45-61