реєстрація авторизація
Авторизація на сайті
Відміна
мапа сайту
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
/ / Так, все гаразд, я в міліції. Репортаж.
Так, все гаразд, я в міліції. Репортаж.

Так, все гаразд, я в міліції. Репортаж.

Олена Бондаренко, 1 група, 2 курс.
Полювання на циган у центрі Києва

Коко Шанель за життя повторювала, що вона втомилася носити радикюлі в руках, адже постійно їх губила, от і вигадала свою легендарну Channel 2.55 – сумочку з тонким ремінцем чи ланцюжком. Але зірка французької моди поняття не мала, що її винахід змусить двох студентів та двох поліцейських влаштувати полювання на злочинців з погонями, допитами свідків та розбитими колінами прямо в центрі столиці.

Субота. Відкриття фестивалю «Travel-fest», де збереться київська молодь, аби вирушити у далеку мандрівку світами, перед тим здійснивши не менш далеку подорож на столичному метро до станції «Лісова». Це і був мій пункт призначення на той вихідний. Мій і моєї подруги. Тієї самої, що вже скоро зненавидить винахід Коко Шанель.

Як завжди, ледь не пропустивши свою зупинку, ми з Катею вибігли з тролейбуса. Не звертаючи уваги на перехожих, ми весело базікали і прямували до входу станції метро «Університет», стали в чергу до каси за жетонами, не перериваючи надзвичайно змістовної розмови про уособлення семи мультиплікаційних смертних гріхів в образах Спанч Боба та його друзів. Як тільки я зібралася розповісти Каті, як поєднуються біблійні застереження на сучасна індустрія сучасних розваг, до нас підійшов чоловік середніх років і звернувся до подруги:

- Дівчино, перевірте сумку. У вас, здається, щось цигани вкрали.

Мозок відключився у найнедолугіший момент. Секунд з п’ять ми просто стояли, дивлячись одна на одну. Катя прокинулась першою і почала порпатися в сумочці. Так і є! Їі смартфон зник. Той чоловік щось говорив про циган. Вибігли на вулицю, почали шукати їх очима, але марно. Вони ніби провалились крізь землю.

Так, все гаразд, я в міліції. Репортаж.

Вхід до станції метро «Університет». Завжди людне місце


У деяких людей є надзвичайне вміння розсіюватися у натовпі. Цим самим вмінням володіли і наші злодюжки. Лише після того, як ми опинилися на вулиці і усвідомили ситуацію, у голові тільки зараз ніби почало щось прояснюватися. Я згадала, що і справді біля входу у станцію метрополітену стояла групка молодих людей, яка мала циганську зовнішність. Вони були зовсім юними, голосно сміялися на всю вулицю, проте не привертали зайвої уваги. Як і всіх ромів їх вирізняло чорняве волосся та смуглява шкіра. Ми не могли ніяк згадати, у що вони були вдягнені, адже не часто розглядаєш одяг людей, ідучи вулицею. Катя лише пригадала, що одна з дівчат носила чорний топ та короткі джинсові шорти. Єдине, що пам’ятала я – це їх гучний сміх.

У них і справді був привід веселитися, адже у їх спритних руках опинилася непогана здобич. Біля станції метро було людно. Люди поспішали у справах, штовхалися, заходили й виходили з метро і були ті, хто біля входу стовбичив постійно – торговці кавою на колесах. Це були саме ті, хто нам були потрібні. Ми з подругою підбігли до них і наперебій почали запитувати, чи не бачили вони тут людей циганської зовнішності, і, якщо бачили, то куди вони побігли. Продавці ароматного напою направили нас до підземного переходу. Чимдуж помчали ми у вказаному напрямку, сподіваючись наздогнати дрібних злодюжок. У той момент ми діяли на цілковитому адреналіні, адже, що сталося б, аби ми їх все ж таки наздогнали? Чи змогли б їх затримати? Навряд чи. Покликати когось на допомогу? На інших ми сподівань не покладали, адже той чоловік, що смикнув руку Каті і сказав про крадіжку телефону все бачив у момент самого злочину, але нам про це сказав лише тоді, коли малолітні крадії встигли втекти.

Про те, що станеться наступної миті ми не думали, ми просто бігли у підземний перехід, гнані надією. За ці секунди я встигла зненавидіти свої нові босоніжки за те, що вони постійно розщібалися і я з них випадала, але я так само встигла їх полюбити за те, що вони були без підборів. На наше з Катею нещастя, підземний перехід біля станції метро «Університет» розгалужувався на сім ходів і ми поняття не мали, куди нам бігти. По дорозі розпитували продавців у переході, чи не бачили вони групку циган, але позитивної відповіді ми таки не дочекалися. У той момент, коли Катя вже втратила надію на те, що її телефон коли-небудь до неї повернеться, я запропонувала зателефонувати до міліції, адже з моменту крадіжки пройшло не більше п’яти хвилин.

- У Києві ж нові поліцейські патрулі! Можливо, вони допоможуть, - переконувала я подругу.

- Якщо українська міліція не завжди шукає вбивць, то уяви, з якою завзятістю вони шукатимуть мій телефон та його крадіїв.

- Так то поліція, а не міліція! Варто спробувати. Принаймі буде про що репортаж написати в майбутньому.

Я набрала 102 і приготувалась до того, що мені м’яко відмовлять у моєму проханні знайти злодіїв. Але диспетчер, уважно вислухавши всю мою історію, запевнив, що вже вислав до нас патруль і наказав поки що звернутися до чергового по станції міліціонера. До слова, цю історію мені довелося переповідати за той день з десяток разів.

Огрядний дядько в сорочці, на якій ґудзики ледь не лускали, без особливого зацікавлення вислухав нас і кудись відійшов. Ми розпитували, чи немає бува камер зовнішнього спостереження на станції чи, може, в підземному переході. Отримавши від нього легенький смішок, зрозуміли, що краще підемо на вулицю зустрічати патруль поліцейських.

Патруль приїхав рівно через п’ять хвилин з моменту виклику. З машини з мигалками вийшли двоє молодих поліцейських. Хлопець виглядав, як класичний «коп.» з американських бойовиків – у чорних сонцезахисних окулярах, чорній формі. Єдине, що його відрізняло від колеги з США – це його м’язова маса. На секунду подумалося, що завалити якого-небудь величезного хулігана він не зможе. Поряд з ним була красива дівчина з каштановим волоссям. Форма їй надзвичайно пасувала.

Двоє поліцейських негайно взялися до справи, почали опитувати свідків: бабусю, яка продавала квіти і боялася сказати й слово, адже торгівля біля метро була заборонена, продавців кави та SIM – карток. Але ми самі зробили все це ще до їхнього приїзду і так само не тримали жодних результатів. Тоді нас із Катею посадили в патрульну машину і повезли оглядати двори, у яких могли б, за версією поліцейських, переховуватись цигани. Ми їхали повільно, пильно вдивляючись у обличчя перехожих, аби не пропустити смаглявої шкіри. Люди, які нас бачили, дивилися на нас із якимось жалем. Можливо, вони подумали, що мене й Катю заарештували. У будь – якому випадку це було досить дивне відчуття. У дворах ми нічого не знайшли, об’їхавши коло по бульвару Шевченка, ми попрямували до Центрального залізничного вокзалу. Там наша патрульна машина розлякала всіх нелегальних торговців, які складали свої ятки і тікали зі швидкістю світла.

Так, все гаразд, я в міліції. Репортаж.

Біля вокзалу після нашого «рейду» не залишилось нелегальних торговців


У машині ми ще раз переповіли всю історію, поділилися своїми версіями, куди могли подітися цигани і як вони намагатимуться збути телефон. Поліція здивувалась з нашої наївності, але все ж продовжувала пошуки. Сержант подзвонив ще чотирьом патрульним машинам і двох пішохідним патрулям, аби ті дивилися пильно за територією, можливо, там з’являться наші нові друзі ромської зовнішності. Було досить дивно, що через звичайний мобільний телефон підняли на вуха стількох людей. Але все стало на свої місця, коли сержант у розмові обмовився, що поліцейським у патрулі зараз трохи нудно, адже злочинців на вулицях міста стало набагато менше.

Так минуло хвилин сорок. Було вирішено їхати у відділок МВС і писати заяву про крадіжку. У міліцію ми потрапили вперше. У справі я проходила як свідок, але, насправді, на власні очі я нічого не бачила. У той момент, коли я записувала свої свідчення, мені подзвонила моя сусідка Наталя і спитала щось про ключ від кімнати. Я їй поспіхом відповіла:

- Наталю, вибач, але я не можу зараз говорити.

- У тебе все гаразд? - поцікавилась подруга.

- Так, все гаразд, я в міліції, - почала було пояснювати я, але сержант звелів припинити балачки по телефону і мені довелося покласти трубку. Я боялася уявити, які висновки Наталя зробила з цієї однієї фрази.

Нас відпустили десь під вечір. Після відділку ми самі ще з Катею заїхали на залізничний вокзал, шукали перекупників, які торгували вживаними телефонами, з надією, що натрапимо на її рідний смартфон, але так ні з чим ми поїхали на «Travel-fest». Коли ми приїхали, половина локацій вже була розібрана. Залишилися лише їжа та напої. Був саме час заїсти горе.

До чого тут Коко Шанель та її сумочка? Якби у Каті був у руках в той день клатч, а не сумка на довгому ремені, ніякої історії із ромським колоритом тоді б не сталося. Ця історія ні в якому разі не спрямована на дискримінацію людей циганської зовнішності, адже Україна – це мультинаціональна держава, яка здатна вмістити у собі представників багатьох народів. Але, на жаль, на власному прикладі, мені не вдалося зруйнувати стереотип про шахраюватість та спритність циганського народу.

Фото авторки.

Оцініть написане та прокоментуйте:

Подобається
Так собі
Пиши ще
Не пиши більше на цю тему

Схожі новини
Коментарі
Останні добавлені
«Семь дней» з життя Сергія Кириченка»
"Віче" №1, 2018
"Де-факто", №1 2018
Валентин Мондріївський: «Подобається образ Зеленського, але що буде, якщо він стане Президентом?»
Інформаційна боротьба напередодні виборів
«Україна понад усе!»: репортаж з маршу УПА в Києві
Усіма «Забутий» парад
Христина Равлюк: «На інформаційні вкиди треба реагувати миттєво»
Моя особиста думка на вашу особисту думку
Кого вважати достойним?
Олесь Маляревич: Якщо б за це платили гроші я працював би в 10 разів ефективніше
Костянтин Сердюк: «Жінки кладуть мої труси собі в гаманці та мріють народити від мене дітей!»
Олег Костюшко: «Настав час Україні бути державою-сервіс, а не державою-поводир!»
СУДДЯ ЄВГЕН ЧАКУ: «ЗАВЖДИ БУДЕ НЕЗАДОВОЛЕНА СТОРОНА, ТОМУ ДО КРИТИКИ ТРЕБА ВЖЕ ДАВНО ЗВИКНУТИ»
Богдан Ходаковський: “Як тільки щось починається, завжди погляньте на перший-другий ряд – там будуть наші”
Максим Зуєв: «Ми плануємо спонукати приватних власників передавати свої землі на безоплатній основі»
Юрій Коновальчук: «Мета будь-якої партії — це захоплення влади»
Валерій Танцюра: «У Києві з 2,5 тисяч дітей-сиріт лише 20 перебувають у державних установах»
Віктор Таран: "Суспільство – дзеркало влади"
Владислав Потапенко: «Гречкофіли» є у кожній демократичній країні, а не тільки в Україні!
Наталія Манойленко: «Чим масштабніші наші справи, тим масштабніші наші помилки»
До 100-річчя з Дня Народження Дмитра Прилюка
Вибіркові дисципліни 2019
Дмитро Лінько: «Ми колись чули, що АТО триватиме декілька годин»
Вибори не за горами
Презумпція винуватості бізнесу проти презумпції невинуватості чиновника, або у світі влади та бізнесу.
Андрій Андріїв: "Прийшов час, коли я не можу залишатися осторонь"
Одкровення з Петром Юрчишиним
Роман Колесник: Немає нічого неможливого для людини, яка прагне бути політиком та розуміє заради чого вона це робить
Наталія Шульга: «Ідеальний політик — це людина, яка спить спокійно»
Вадим Гутцайт: «Поради не зараз молоді, а поради в усі часи для молоді»
Ігор Бєлов: «Якщо ти вступаєш в партію, то вважається, що на тобі клеймо…»
Олександр Глазов: “ Якщо ти не займаєшся політикою – то вона займається тобою”
Стасів Владислава: «Україна – починається з себе!»
Олександр Васильківський: "Нам потрібно зберігати та захищати свою національну ідентичність "
В’ячеслав Деркач: «Покладатися треба тільки на себе і на людей, які прагнуть змін на краще»
Владислав Михайленко: Ще одна черга парку “Наталка” вийшла надзвичайно кльовою і отримала дуже багато схвальних відгуків від задоволених киян
Ростислав Смірнов: «Я б забрав у пенсіонерів право голосу»
Зачем политикам мандат?
Парламент, консерватизм і українська ментальність
Артур Харитонов: Я дуже хочу, аби Україна назавжди відмовилася від невдач через постсоціалістичну аморфність
Юрий Коновальчук: «Так вынуждает система»
Наталія Приходько: «Депутат – це водночас психолог»
«Я виступаю за легалізацію проституції та легких наркотиків», – Держсек МІП
Таміла Нартова : «Я хочу піти у політику, мені це подобається, хоча раніше у мене такого не було.»
Аліна Яворська: «Українська політична система не відповідає європейським аналогам»
Олександр Солонько: «Свобода» ще скаже своє слово в українській політиці
Ігор Коліушко: «Образилися – ну й нехай. Ми працюємо з тими, хто не ображається»
Вікторія Римарук: «Попередники Порошенка не ставили в центр своєї уваги простого українця»
Мустафа Найєм: «Політика – це викривлене дзеркало»
Вічні проблеми Києва. Чи скресла крига?
Вероніка Яковлєва: “Важливо мати стальні нерви і не “тупити”
Олег Фіалко: "Давайте просто перенесемо модель роботи мера на моє депутатство"
Грігол Катамадзе: Україна повинна стати «новим Китаєм» для Європи
Артур Мартовицкий: «А что такое парламент? Это 420 человек, каждый из которых не считает себя виноватым»
Тамара Плаксій: «Гра в політичні ігри з нардепами – справа небезпечна»
Іван Процик: тотальне зрадофільство викликає відразу
ЮРИСПРУДЕНЦІЯ, ЖУРНАЛІСТИКА ЧИ ВУЛКАНОЗНАВСТВО?
«Невпевненість та страх — головні вороги»
Як блог допомгає бізнесу та навпаки - бізнес блогу
(044) 481-45-61