реєстрація авторизація
Авторизація на сайті
Відміна
мапа сайту
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
/ / Так, все гаразд, я в міліції. Репортаж.
Так, все гаразд, я в міліції. Репортаж.

Так, все гаразд, я в міліції. Репортаж.

Олена Бондаренко, 1 група, 2 курс.
Полювання на циган у центрі Києва

Коко Шанель за життя повторювала, що вона втомилася носити радикюлі в руках, адже постійно їх губила, от і вигадала свою легендарну Channel 2.55 – сумочку з тонким ремінцем чи ланцюжком. Але зірка французької моди поняття не мала, що її винахід змусить двох студентів та двох поліцейських влаштувати полювання на злочинців з погонями, допитами свідків та розбитими колінами прямо в центрі столиці.

Субота. Відкриття фестивалю «Travel-fest», де збереться київська молодь, аби вирушити у далеку мандрівку світами, перед тим здійснивши не менш далеку подорож на столичному метро до станції «Лісова». Це і був мій пункт призначення на той вихідний. Мій і моєї подруги. Тієї самої, що вже скоро зненавидить винахід Коко Шанель.

Як завжди, ледь не пропустивши свою зупинку, ми з Катею вибігли з тролейбуса. Не звертаючи уваги на перехожих, ми весело базікали і прямували до входу станції метро «Університет», стали в чергу до каси за жетонами, не перериваючи надзвичайно змістовної розмови про уособлення семи мультиплікаційних смертних гріхів в образах Спанч Боба та його друзів. Як тільки я зібралася розповісти Каті, як поєднуються біблійні застереження на сучасна індустрія сучасних розваг, до нас підійшов чоловік середніх років і звернувся до подруги:

- Дівчино, перевірте сумку. У вас, здається, щось цигани вкрали.

Мозок відключився у найнедолугіший момент. Секунд з п’ять ми просто стояли, дивлячись одна на одну. Катя прокинулась першою і почала порпатися в сумочці. Так і є! Їі смартфон зник. Той чоловік щось говорив про циган. Вибігли на вулицю, почали шукати їх очима, але марно. Вони ніби провалились крізь землю.

Так, все гаразд, я в міліції. Репортаж.

Вхід до станції метро «Університет». Завжди людне місце


У деяких людей є надзвичайне вміння розсіюватися у натовпі. Цим самим вмінням володіли і наші злодюжки. Лише після того, як ми опинилися на вулиці і усвідомили ситуацію, у голові тільки зараз ніби почало щось прояснюватися. Я згадала, що і справді біля входу у станцію метрополітену стояла групка молодих людей, яка мала циганську зовнішність. Вони були зовсім юними, голосно сміялися на всю вулицю, проте не привертали зайвої уваги. Як і всіх ромів їх вирізняло чорняве волосся та смуглява шкіра. Ми не могли ніяк згадати, у що вони були вдягнені, адже не часто розглядаєш одяг людей, ідучи вулицею. Катя лише пригадала, що одна з дівчат носила чорний топ та короткі джинсові шорти. Єдине, що пам’ятала я – це їх гучний сміх.

У них і справді був привід веселитися, адже у їх спритних руках опинилася непогана здобич. Біля станції метро було людно. Люди поспішали у справах, штовхалися, заходили й виходили з метро і були ті, хто біля входу стовбичив постійно – торговці кавою на колесах. Це були саме ті, хто нам були потрібні. Ми з подругою підбігли до них і наперебій почали запитувати, чи не бачили вони тут людей циганської зовнішності, і, якщо бачили, то куди вони побігли. Продавці ароматного напою направили нас до підземного переходу. Чимдуж помчали ми у вказаному напрямку, сподіваючись наздогнати дрібних злодюжок. У той момент ми діяли на цілковитому адреналіні, адже, що сталося б, аби ми їх все ж таки наздогнали? Чи змогли б їх затримати? Навряд чи. Покликати когось на допомогу? На інших ми сподівань не покладали, адже той чоловік, що смикнув руку Каті і сказав про крадіжку телефону все бачив у момент самого злочину, але нам про це сказав лише тоді, коли малолітні крадії встигли втекти.

Про те, що станеться наступної миті ми не думали, ми просто бігли у підземний перехід, гнані надією. За ці секунди я встигла зненавидіти свої нові босоніжки за те, що вони постійно розщібалися і я з них випадала, але я так само встигла їх полюбити за те, що вони були без підборів. На наше з Катею нещастя, підземний перехід біля станції метро «Університет» розгалужувався на сім ходів і ми поняття не мали, куди нам бігти. По дорозі розпитували продавців у переході, чи не бачили вони групку циган, але позитивної відповіді ми таки не дочекалися. У той момент, коли Катя вже втратила надію на те, що її телефон коли-небудь до неї повернеться, я запропонувала зателефонувати до міліції, адже з моменту крадіжки пройшло не більше п’яти хвилин.

- У Києві ж нові поліцейські патрулі! Можливо, вони допоможуть, - переконувала я подругу.

- Якщо українська міліція не завжди шукає вбивць, то уяви, з якою завзятістю вони шукатимуть мій телефон та його крадіїв.

- Так то поліція, а не міліція! Варто спробувати. Принаймі буде про що репортаж написати в майбутньому.

Я набрала 102 і приготувалась до того, що мені м’яко відмовлять у моєму проханні знайти злодіїв. Але диспетчер, уважно вислухавши всю мою історію, запевнив, що вже вислав до нас патруль і наказав поки що звернутися до чергового по станції міліціонера. До слова, цю історію мені довелося переповідати за той день з десяток разів.

Огрядний дядько в сорочці, на якій ґудзики ледь не лускали, без особливого зацікавлення вислухав нас і кудись відійшов. Ми розпитували, чи немає бува камер зовнішнього спостереження на станції чи, може, в підземному переході. Отримавши від нього легенький смішок, зрозуміли, що краще підемо на вулицю зустрічати патруль поліцейських.

Патруль приїхав рівно через п’ять хвилин з моменту виклику. З машини з мигалками вийшли двоє молодих поліцейських. Хлопець виглядав, як класичний «коп.» з американських бойовиків – у чорних сонцезахисних окулярах, чорній формі. Єдине, що його відрізняло від колеги з США – це його м’язова маса. На секунду подумалося, що завалити якого-небудь величезного хулігана він не зможе. Поряд з ним була красива дівчина з каштановим волоссям. Форма їй надзвичайно пасувала.

Двоє поліцейських негайно взялися до справи, почали опитувати свідків: бабусю, яка продавала квіти і боялася сказати й слово, адже торгівля біля метро була заборонена, продавців кави та SIM – карток. Але ми самі зробили все це ще до їхнього приїзду і так само не тримали жодних результатів. Тоді нас із Катею посадили в патрульну машину і повезли оглядати двори, у яких могли б, за версією поліцейських, переховуватись цигани. Ми їхали повільно, пильно вдивляючись у обличчя перехожих, аби не пропустити смаглявої шкіри. Люди, які нас бачили, дивилися на нас із якимось жалем. Можливо, вони подумали, що мене й Катю заарештували. У будь – якому випадку це було досить дивне відчуття. У дворах ми нічого не знайшли, об’їхавши коло по бульвару Шевченка, ми попрямували до Центрального залізничного вокзалу. Там наша патрульна машина розлякала всіх нелегальних торговців, які складали свої ятки і тікали зі швидкістю світла.

Так, все гаразд, я в міліції. Репортаж.

Біля вокзалу після нашого «рейду» не залишилось нелегальних торговців


У машині ми ще раз переповіли всю історію, поділилися своїми версіями, куди могли подітися цигани і як вони намагатимуться збути телефон. Поліція здивувалась з нашої наївності, але все ж продовжувала пошуки. Сержант подзвонив ще чотирьом патрульним машинам і двох пішохідним патрулям, аби ті дивилися пильно за територією, можливо, там з’являться наші нові друзі ромської зовнішності. Було досить дивно, що через звичайний мобільний телефон підняли на вуха стількох людей. Але все стало на свої місця, коли сержант у розмові обмовився, що поліцейським у патрулі зараз трохи нудно, адже злочинців на вулицях міста стало набагато менше.

Так минуло хвилин сорок. Було вирішено їхати у відділок МВС і писати заяву про крадіжку. У міліцію ми потрапили вперше. У справі я проходила як свідок, але, насправді, на власні очі я нічого не бачила. У той момент, коли я записувала свої свідчення, мені подзвонила моя сусідка Наталя і спитала щось про ключ від кімнати. Я їй поспіхом відповіла:

- Наталю, вибач, але я не можу зараз говорити.

- У тебе все гаразд? - поцікавилась подруга.

- Так, все гаразд, я в міліції, - почала було пояснювати я, але сержант звелів припинити балачки по телефону і мені довелося покласти трубку. Я боялася уявити, які висновки Наталя зробила з цієї однієї фрази.

Нас відпустили десь під вечір. Після відділку ми самі ще з Катею заїхали на залізничний вокзал, шукали перекупників, які торгували вживаними телефонами, з надією, що натрапимо на її рідний смартфон, але так ні з чим ми поїхали на «Travel-fest». Коли ми приїхали, половина локацій вже була розібрана. Залишилися лише їжа та напої. Був саме час заїсти горе.

До чого тут Коко Шанель та її сумочка? Якби у Каті був у руках в той день клатч, а не сумка на довгому ремені, ніякої історії із ромським колоритом тоді б не сталося. Ця історія ні в якому разі не спрямована на дискримінацію людей циганської зовнішності, адже Україна – це мультинаціональна держава, яка здатна вмістити у собі представників багатьох народів. Але, на жаль, на власному прикладі, мені не вдалося зруйнувати стереотип про шахраюватість та спритність циганського народу.

Фото авторки.

Оцініть написане та прокоментуйте:

Подобається
Так собі
Пиши ще
Не пиши більше на цю тему

Схожі новини
Коментарі
Додати коментар
Полужирный Наклонный текст Подчеркнутый текст Зачеркнутый текст | Выравнивание по левому краю По центру Выравнивание по правому краю | Вставка смайликов Вставка ссылкиВставка защищенной ссылки Выбор цвета | Скрытый текст Вставка цитаты Преобразовать выбранный текст из транслитерации в кириллицу Вставка спойлера
Включите эту картинку для отображения кода безопасности
обновить, если не виден код
Останні добавлені
Питання та програми дисциплін до іспитів ІІ семестр
Антоніна Предко: «Жіноча стать в кіберспорті — це проблема»
AdreN: «Моя роль — найважливіша, якщо я з нею не можу впоратись, то гра може піти не в те русло»
«Київ під підошвою» - концерт Oxxxy в Stereo Plaza
ФК «Динамо» Київ провів Весняний кубок з ком’пютерного футболу
Картини Євгена Гули: кольорова віртуозність
Одноденна практика в УНІАНі
Розкішні тропіки – у центрі столиці!
День практики в «УКРІНФОРМІ»
"Капітолій", №1, 10.12.2016 (50 сторінок А4)
"Меркурій. Детектор правди".№1. (64 сторінки А4)
У Києві нагородили лауреатів премії імені В’ячеслава Чорновола
"САПФО" №6, 2016 (8 сторінок А3)
Українці переживають, але ще не все втрачено
Керуй, якщо зможеш
"САПФО" №5, 2016 (8 сторінок А3)
"Art і Шо тут проісходіт" №6, 2016 (8 сторінок А3)
«Давай виключим світло і будем мовчати»
Дідусь Ленін пішов на пенсію
«Joy Fest»: відкритий доступ до мистецтва
«Иерусалим» теперь в Киеве
Не одні у каное.
«Звездный город» 2.0
Творчість серед кам’яних джунглів
Шалені й молоді
"Art і Шо тут проісходіт" №5, 2016 (12 сторінок А3)
The Washington Post – карати (,) не можна (,) помилувати
"Art і Шо тут проісходіт" №4, 2016 (8 сторінок А3)
"САПФО" №4, 2016 (8 сторінок А3)
"Art і Шо тут проісходіт" №3, 2016 (8 сторінок А3)
Best тому що KNU fest
"САПФО" №2, 2016 (16 сторінок А3)
Чим живе сучасний Донецьк? Репортаж.
«Дорога до Інституту. Думки про все і ні про що»
"САПФО" №3, 2016 (12 сторінок А3)
«Проти мене розгорнули технології «чорного піару»
"Art і Шо тут проісходіт" №2, 2016 (12 сторінок А3)
"Art і Шо тут проісходіт" №1, 2016 (8 сторінок А3)
Кіно та вибори. Повернення.
"САПФО" №1, 2016 (16 сторінок А3)
Дорога додому
Мелодія театру: гармонія в душі
ЧЕРНІГІВ ІСТОРИЧНИЙ: ВСЕ, ЯК УПЕРШЕ
НАРОДЕ, МИ ПРАЦЮЄМО!
Подорож з ІЖ додому
Студенти Інституту журналістики попрацювали у Верховній Раді України
Наталя Іщенко поділилася власним досвідом зі студентами Інституту журналістики
«Та у них, виявляється, класні тексти!»
WINE NOT?
На швидкості вітру та дощу
ПРАЗДНИК И ЛИМОНЫ
Заклинателька злив
ЗАЛІЗНИЦЯ ЯК ПОКЛИКАННЯ
Водій «сьомої категорії»
Жизнь на высоте
Дорожня романтика
Уночі все більш щире, справжнє...
«Тепер я байкер тільки в душі»
Робота водія важка не так фізично, як психологічно
Обратная сторона «баранки»
(044) 481-45-61