реєстрація авторизація
Авторизація на сайті
Відміна
мапа сайту
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
/ / Дитинство без розкоші
Дитинство без розкоші

Дитинство без розкоші

Людмила Гаврилюк, 4 група, 3 курс.
Синій ікарус під'їхав до сірого будинку. Два поверхи, до парадних дверей веде гравієва доріжка. По обидві її сторони висаджені охайні туї. Від звичайної школи його відрізняє тільки табличка з написом школа-інтернат. Після двогодинної поїздки ми дісталися пункту призначення – село Великополовецьке, Київська область.

Навпроти будинку невеликий скверик, з пам'ятником "бабусі" (підпису там немає, напевно присвячений матерям). За ним магазин. Асортимент вражає! На п'яти квадратних метрах можна знайти все: від оселедця, до ляльок Барбі. По сусідству з інтернатом дві напівзруйновані будівлі.

– Та ми вже й не пам'ятаємо шо там Було! Чи клуб, чи-то магазин. Давно усе по цеглинах рознесли, – розповідає, проходячи повз, бабуся. – Зара там собаки живуть.
Перед калиткою вишикувалася черга студентів. Останній раз таку довгу і організовану чергу я бачила перед банкоматом, в день стипендії. На цей раз причина інша – студенти КПІ, і я впросилась з ними, вирішили зайнятися благодійністю і влаштувати сиротам свято, так нас і занесло зимовим недільним ранком в таку глушину.
Усі з іграшками та великими пакетами. Навколо нікого! Таке відчуття, що всі жителі села кудись поїхали: тільки собаки бігають по безлюдних дорогах. Ці ж собацюри обережно підбираються до купки студентів – облюбували пакети з їжею.

– Зараз вирішимо, здається нас не чекали – каже Оксана, одна з організаторів поїздки до дитбудинку.
Як виявилося, сьогодні до дітей приїхали ще три "благодійні" делегації: віруючі, доброзичливці з Іспанії та молодіжний театр з Києва. І усі хочуть провести з ними якомога більше часу.

– Директор виїхала зі старшими дітьми до Києва, а виховательку про нас не попередила, тому і вийшла накладка, – пояснює Оксана. – Так що у нас від сили години три. Давайте швиденько до будинку!
З натовпу вже добряче замерзлих студентів доносяться розчаровані вигуки.
– Ну, так не чесно! Адже ми розраховували провести тут весь день! – Обурився один із представників студради. – І автобус замовлений на день ...

З вікон, піднявши фіранки, обережно визирають діти. На першому поверсі нас зустрічають особливо сміливі вихованці. У одного хлопчини штани закатані, щоб по підлозі не возилися, а в іншого ледве до щиколотки дістають. Хто в чобітках, хто в кедах. Помічені мною і старенькі Конвера. Стиляга, тільки в мороз це не допоможе. Дивляться на нас розгублено, але побачивши в руках подарунки трохи хоробрішають.

– Вони всі такі сором'язливі! Дивись, он дівчинка за дверима ховається. Піду їй цукерку дам! – Добродушна дівчина з широчезною посмішкою рушила до дитини. Але та, як тільки побачила, що на неї дивляться, почервоніла і втекла.

Один хлопчик впізнав Оксану за торішньою поїздкою.

– Ой, а ви у нас вже були! Не пам'ятаю коли, але були! Ми такі раді вас бачити! – Очі хлопчика дійсно здаються щасливими. Але збентеження все таки перемогло – швидко випаливши цю фразу він тікає наверх.

Невеликий передпокій. З нього відразу ведуть сходи на другий поверх. Видно, що недавно зробили косметичний ремонт: світлі шпалери, на стінах в рамочках роботи вихованців, практично в кожному кутку стоять горщики з живими рослинами. Все чисто й просто. Є тут і кімната дозвілля. Та це й не кімната, а, швидше, ніша в коридорі біля кабінету "М / Ж". Вона не настільки комфортабельна, як у столичних закладах: старенький потертий диванчик з блідо-зеленого вельвету, крісло і далеко не плазмовий телевізор.

– Піднімайтеся на другий поверх, усе, що привезли, складайте в актовому залі, я зараз покличу дітей, – так нас зустріла вихователька – габаритна жінка в зеленому светрі та сірій спідниці в підлогу, з ріденькою зачіскою каре. Видно, що у жінки дуже багато турбот і на себе часу давно немає. Вона до пари інтернату: простенька, але чиста.

Особисті речі нам кажуть залишити в класі і вручають ключ. Кажуть закрити за собою і перевірити чи надійно. Усе це із загадковим обґрунтуванням "мало що". Актова зала – найбільша кімната в будинку – знаходиться в кутовій частині, так що з двох сторін оточена великими вікнами. Тут ясно і просторо.
– Ну де ж дітки? – нетерпляче запитує дівчина з нашої компанії.
Ми вже все перенесли з автобуса і чекаємо тільки їх. У кутку актової зали поступово виросла гора м'яких іграшок, пакетів з одягом, книжок і стопки картонних ящиків з солодощами.
– Почекайте трохи, вони соромляться, зараз посміливішають. Ви починайте-починайте! – підбадьорює нас вихователька.

До зали сходяться діти. Одягнені тепло й бідно. Жодної спіднички. Дівчаток не відразу відрізняєш від хлопчиків: усі коротко стрижені. Тільки хлопцям старшим за віком можна відростити волосся.

– Це профілактика вошей, – пояснює вихователька.

У мене склалося враження, що старші більш сором'язливі, ніж малюки. Вони відразу займають собі місця на гальорці, і наполегливо не хочуть брати участі в конкурсах. Доводиться силоміць витягати їх у центр зали. Вихователька виявляється права: як тільки почалися конкурси та зашелестіли обгортки від цукерок, діти стають сміливіше. Усі прагнуть брати участь, нетерпляче схоплюються зі своїх стільців, викрикують відповіді на загадки.

– А зараз мені потрібні дві команди по 5 чоловік! – оголошує наш аніматор.
Ціла юрба дітей мало не змітає третьокурсницю з ніг! Ще б пак, приз – кулька і жменя цукерок. Нарешті команди розділені й починається гра. Правда, учасників, замість п'яти, – п'ятнадцять.

У нашій групі 25 чоловік. Практично кожен третій з фотоапаратом. Їх швидко оточує натовп хлопців сміливіший.

– А як це працює? Ой, що це за кнопочка? Сфотографуй мене! А можна і я спробую! – лунає звідусіль.
Поки студенти бігають з усмішками до вух по інтернату, а за ними бігають діти, іспанці, нічого не розуміючи, туляться в коридорі й насторожено поглядають на цей шалений натовп. У підсумку, вони зайняли стратегічну позицію в задніх рядах і знімають усе, що відбувається, на камеру.

– Ви б так щедро цукерками не розкидалися, бо ці шибеники обідати не будуть, – стурбовано звертається до нас із Оксаною вихователька.

Оксана побігла командувати, а я продовжую розпитувати.

– А що, часто такі групи приїжджають? Сьогодні ажіотаж! Ще й зарубіжні гості, а у вас все-таки не столиця, як же вони вас знайшли?
– Часто, не часто, але приїжджають. Ось іноземці від якоїсь релігійної організації. У свята заглядають.

Спочатку на контакт вихователька йде неохоче, але потім відтанула і розповіла, що деяких діток навіть беруть на канікули закордон.

– У них для тих, хто бере сиріт на виховання, існує система податкових пільг. В їхній країні дитину ніхто просто так на два тижні не дасть, а у нас навіть раді будуть. Пару тижнів погостювали й повертаються – мовляв, не знайшли спільної мови з новими батьками.
– І що, всі такі? Рідко усиновляють?
– У нас діти від шести років, таких взагалі рідко беруть: усім хочеться маленького. Але буває й забирають. Іноді родичі далекі знаходяться.
– І часто таке буває?
– Так тут же не всі діти – сироти. Є з неблагонадійних сімей, яких позбавили батьківських прав. Інших до нас направляють через те, що погано вчаться. Ми їх підтягуємо - і назад в школу, до мамки.
– А діти-сироти не заздрять тим, у кого батьки є? Як уживаються?
– Та нормально уживаються. Усі думають, що в дитбудинках та інтернатах діти нещасні, злі, приречені. Ні, у нас вихованці хороші. Не дивлячись на свій вік, усе розуміють. І ми намагаємося ні в чому їх не обділяти. Ось, наприклад, ми все літо з дітками на море відпочиваємо, спасибі державі.

Солодкі подарунки та одежу доводиться віднести в підсобку.
– Якщо роздати зараз, то може так статися, що комусь не дістанеться. Знаєте, як буває: більш нахабні витісняють слабких. А ми із завхозом усе потім порівну розділимо між дітьми: і книги, і одяг.
– Як цікаво відбувається розподіл? Чи не «зажмуть» чого?! - шепоче мені на вухо подруга.

Простеживши за нашим підозріливими поглядами, вихователька поспішає виправдатися:
– Не хвилюйтеся, все чесно. Ми взагалі не приймаємо подарунків без накладних, щоб потім легко було перевірити, як ними розпорядилися.

Прийшов час прощатися. У наших дівчаток навертаються сльози на очі, хлопці тиснуть один одному руки, деякі зі старших навіть обмінюються телефонами.

– Не їдьте! Можете? – Один з вихованців вибіг на вулицю і обійняв Сашу за ноги.
– Ми не можемо. Але ми обов'язково приїдемо ще!
– Тоді приїжджайте в травні! У мене день народження буде!

Дивлюся на свою подругу Тетяну і розумію: ще трохи – і заплаче. Я стою біля виходу і прокручую коліщатко фотоапарата, оцінюю, що можна буде надрукувати. Тут хтось смикає мене за рукав.

– Ти ніби як ельф? – за моєю спиною стоїть хлопчик. Один із найбільш спритних. Кишені його спортивних штанів помітно відстовбурчені. Думаю: молодець пацан, назбирав цукерок.
– З чого ти взяв?!
– Ну, шапка у тебе, як у Діда Мороза, але виглядаєш молодо! – трохи подумавши, додає, – а можеш подарувати?

Я стою дещо збентежено: шапки-то за обліком видавали! Але тут хлопець використовує заборонений прийом – погляд кота зі «Шрека». Такому дійсно не можна опиратися. Я стягаю шапку і простягаю дитині. Він мало не стрибав від радості. Так мало йому потрібно для щастя.

Оцініть написане

Подобається
Так собі
Пиши ще
Не пиши більше на цю тему

Схожі новини
Коментарі
Останні добавлені
«Семь дней» з життя Сергія Кириченка»
"Віче" №1, 2018
"Де-факто", №1 2018
Валентин Мондріївський: «Подобається образ Зеленського, але що буде, якщо він стане Президентом?»
Інформаційна боротьба напередодні виборів
«Україна понад усе!»: репортаж з маршу УПА в Києві
Усіма «Забутий» парад
Христина Равлюк: «На інформаційні вкиди треба реагувати миттєво»
Моя особиста думка на вашу особисту думку
Кого вважати достойним?
Олесь Маляревич: Якщо б за це платили гроші я працював би в 10 разів ефективніше
Костянтин Сердюк: «Жінки кладуть мої труси собі в гаманці та мріють народити від мене дітей!»
Олег Костюшко: «Настав час Україні бути державою-сервіс, а не державою-поводир!»
СУДДЯ ЄВГЕН ЧАКУ: «ЗАВЖДИ БУДЕ НЕЗАДОВОЛЕНА СТОРОНА, ТОМУ ДО КРИТИКИ ТРЕБА ВЖЕ ДАВНО ЗВИКНУТИ»
Богдан Ходаковський: “Як тільки щось починається, завжди погляньте на перший-другий ряд – там будуть наші”
Максим Зуєв: «Ми плануємо спонукати приватних власників передавати свої землі на безоплатній основі»
Юрій Коновальчук: «Мета будь-якої партії — це захоплення влади»
Валерій Танцюра: «У Києві з 2,5 тисяч дітей-сиріт лише 20 перебувають у державних установах»
Віктор Таран: "Суспільство – дзеркало влади"
Владислав Потапенко: «Гречкофіли» є у кожній демократичній країні, а не тільки в Україні!
Наталія Манойленко: «Чим масштабніші наші справи, тим масштабніші наші помилки»
До 100-річчя з Дня Народження Дмитра Прилюка
Вибіркові дисципліни 2019
Дмитро Лінько: «Ми колись чули, що АТО триватиме декілька годин»
Вибори не за горами
Презумпція винуватості бізнесу проти презумпції невинуватості чиновника, або у світі влади та бізнесу.
Андрій Андріїв: "Прийшов час, коли я не можу залишатися осторонь"
Одкровення з Петром Юрчишиним
Роман Колесник: Немає нічого неможливого для людини, яка прагне бути політиком та розуміє заради чого вона це робить
Наталія Шульга: «Ідеальний політик — це людина, яка спить спокійно»
Вадим Гутцайт: «Поради не зараз молоді, а поради в усі часи для молоді»
Ігор Бєлов: «Якщо ти вступаєш в партію, то вважається, що на тобі клеймо…»
Олександр Глазов: “ Якщо ти не займаєшся політикою – то вона займається тобою”
Стасів Владислава: «Україна – починається з себе!»
Олександр Васильківський: "Нам потрібно зберігати та захищати свою національну ідентичність "
В’ячеслав Деркач: «Покладатися треба тільки на себе і на людей, які прагнуть змін на краще»
Владислав Михайленко: Ще одна черга парку “Наталка” вийшла надзвичайно кльовою і отримала дуже багато схвальних відгуків від задоволених киян
Ростислав Смірнов: «Я б забрав у пенсіонерів право голосу»
Зачем политикам мандат?
Парламент, консерватизм і українська ментальність
Артур Харитонов: Я дуже хочу, аби Україна назавжди відмовилася від невдач через постсоціалістичну аморфність
Юрий Коновальчук: «Так вынуждает система»
Наталія Приходько: «Депутат – це водночас психолог»
«Я виступаю за легалізацію проституції та легких наркотиків», – Держсек МІП
Таміла Нартова : «Я хочу піти у політику, мені це подобається, хоча раніше у мене такого не було.»
Аліна Яворська: «Українська політична система не відповідає європейським аналогам»
Олександр Солонько: «Свобода» ще скаже своє слово в українській політиці
Ігор Коліушко: «Образилися – ну й нехай. Ми працюємо з тими, хто не ображається»
Вікторія Римарук: «Попередники Порошенка не ставили в центр своєї уваги простого українця»
Мустафа Найєм: «Політика – це викривлене дзеркало»
Вічні проблеми Києва. Чи скресла крига?
Вероніка Яковлєва: “Важливо мати стальні нерви і не “тупити”
Олег Фіалко: "Давайте просто перенесемо модель роботи мера на моє депутатство"
Грігол Катамадзе: Україна повинна стати «новим Китаєм» для Європи
Артур Мартовицкий: «А что такое парламент? Это 420 человек, каждый из которых не считает себя виноватым»
Тамара Плаксій: «Гра в політичні ігри з нардепами – справа небезпечна»
Іван Процик: тотальне зрадофільство викликає відразу
ЮРИСПРУДЕНЦІЯ, ЖУРНАЛІСТИКА ЧИ ВУЛКАНОЗНАВСТВО?
«Невпевненість та страх — головні вороги»
Як блог допомгає бізнесу та навпаки - бізнес блогу
(044) 481-45-61