реєстрація авторизація
Авторизація на сайті
Відміна
мапа сайту
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
Кафедра периодической прессы - институт журналистики
/ / Дитинство без розкоші
Дитинство без розкоші

Дитинство без розкоші

Людмила Гаврилюк, 4 група, 3 курс.
Синій ікарус під'їхав до сірого будинку. Два поверхи, до парадних дверей веде гравієва доріжка. По обидві її сторони висаджені охайні туї. Від звичайної школи його відрізняє тільки табличка з написом школа-інтернат. Після двогодинної поїздки ми дісталися пункту призначення – село Великополовецьке, Київська область.

Навпроти будинку невеликий скверик, з пам'ятником "бабусі" (підпису там немає, напевно присвячений матерям). За ним магазин. Асортимент вражає! На п'яти квадратних метрах можна знайти все: від оселедця, до ляльок Барбі. По сусідству з інтернатом дві напівзруйновані будівлі.

– Та ми вже й не пам'ятаємо шо там Було! Чи клуб, чи-то магазин. Давно усе по цеглинах рознесли, – розповідає, проходячи повз, бабуся. – Зара там собаки живуть.
Перед калиткою вишикувалася черга студентів. Останній раз таку довгу і організовану чергу я бачила перед банкоматом, в день стипендії. На цей раз причина інша – студенти КПІ, і я впросилась з ними, вирішили зайнятися благодійністю і влаштувати сиротам свято, так нас і занесло зимовим недільним ранком в таку глушину.
Усі з іграшками та великими пакетами. Навколо нікого! Таке відчуття, що всі жителі села кудись поїхали: тільки собаки бігають по безлюдних дорогах. Ці ж собацюри обережно підбираються до купки студентів – облюбували пакети з їжею.

– Зараз вирішимо, здається нас не чекали – каже Оксана, одна з організаторів поїздки до дитбудинку.
Як виявилося, сьогодні до дітей приїхали ще три "благодійні" делегації: віруючі, доброзичливці з Іспанії та молодіжний театр з Києва. І усі хочуть провести з ними якомога більше часу.

– Директор виїхала зі старшими дітьми до Києва, а виховательку про нас не попередила, тому і вийшла накладка, – пояснює Оксана. – Так що у нас від сили години три. Давайте швиденько до будинку!
З натовпу вже добряче замерзлих студентів доносяться розчаровані вигуки.
– Ну, так не чесно! Адже ми розраховували провести тут весь день! – Обурився один із представників студради. – І автобус замовлений на день ...

З вікон, піднявши фіранки, обережно визирають діти. На першому поверсі нас зустрічають особливо сміливі вихованці. У одного хлопчини штани закатані, щоб по підлозі не возилися, а в іншого ледве до щиколотки дістають. Хто в чобітках, хто в кедах. Помічені мною і старенькі Конвера. Стиляга, тільки в мороз це не допоможе. Дивляться на нас розгублено, але побачивши в руках подарунки трохи хоробрішають.

– Вони всі такі сором'язливі! Дивись, он дівчинка за дверима ховається. Піду їй цукерку дам! – Добродушна дівчина з широчезною посмішкою рушила до дитини. Але та, як тільки побачила, що на неї дивляться, почервоніла і втекла.

Один хлопчик впізнав Оксану за торішньою поїздкою.

– Ой, а ви у нас вже були! Не пам'ятаю коли, але були! Ми такі раді вас бачити! – Очі хлопчика дійсно здаються щасливими. Але збентеження все таки перемогло – швидко випаливши цю фразу він тікає наверх.

Невеликий передпокій. З нього відразу ведуть сходи на другий поверх. Видно, що недавно зробили косметичний ремонт: світлі шпалери, на стінах в рамочках роботи вихованців, практично в кожному кутку стоять горщики з живими рослинами. Все чисто й просто. Є тут і кімната дозвілля. Та це й не кімната, а, швидше, ніша в коридорі біля кабінету "М / Ж". Вона не настільки комфортабельна, як у столичних закладах: старенький потертий диванчик з блідо-зеленого вельвету, крісло і далеко не плазмовий телевізор.

– Піднімайтеся на другий поверх, усе, що привезли, складайте в актовому залі, я зараз покличу дітей, – так нас зустріла вихователька – габаритна жінка в зеленому светрі та сірій спідниці в підлогу, з ріденькою зачіскою каре. Видно, що у жінки дуже багато турбот і на себе часу давно немає. Вона до пари інтернату: простенька, але чиста.

Особисті речі нам кажуть залишити в класі і вручають ключ. Кажуть закрити за собою і перевірити чи надійно. Усе це із загадковим обґрунтуванням "мало що". Актова зала – найбільша кімната в будинку – знаходиться в кутовій частині, так що з двох сторін оточена великими вікнами. Тут ясно і просторо.
– Ну де ж дітки? – нетерпляче запитує дівчина з нашої компанії.
Ми вже все перенесли з автобуса і чекаємо тільки їх. У кутку актової зали поступово виросла гора м'яких іграшок, пакетів з одягом, книжок і стопки картонних ящиків з солодощами.
– Почекайте трохи, вони соромляться, зараз посміливішають. Ви починайте-починайте! – підбадьорює нас вихователька.

До зали сходяться діти. Одягнені тепло й бідно. Жодної спіднички. Дівчаток не відразу відрізняєш від хлопчиків: усі коротко стрижені. Тільки хлопцям старшим за віком можна відростити волосся.

– Це профілактика вошей, – пояснює вихователька.

У мене склалося враження, що старші більш сором'язливі, ніж малюки. Вони відразу займають собі місця на гальорці, і наполегливо не хочуть брати участі в конкурсах. Доводиться силоміць витягати їх у центр зали. Вихователька виявляється права: як тільки почалися конкурси та зашелестіли обгортки від цукерок, діти стають сміливіше. Усі прагнуть брати участь, нетерпляче схоплюються зі своїх стільців, викрикують відповіді на загадки.

– А зараз мені потрібні дві команди по 5 чоловік! – оголошує наш аніматор.
Ціла юрба дітей мало не змітає третьокурсницю з ніг! Ще б пак, приз – кулька і жменя цукерок. Нарешті команди розділені й починається гра. Правда, учасників, замість п'яти, – п'ятнадцять.

У нашій групі 25 чоловік. Практично кожен третій з фотоапаратом. Їх швидко оточує натовп хлопців сміливіший.

– А як це працює? Ой, що це за кнопочка? Сфотографуй мене! А можна і я спробую! – лунає звідусіль.
Поки студенти бігають з усмішками до вух по інтернату, а за ними бігають діти, іспанці, нічого не розуміючи, туляться в коридорі й насторожено поглядають на цей шалений натовп. У підсумку, вони зайняли стратегічну позицію в задніх рядах і знімають усе, що відбувається, на камеру.

– Ви б так щедро цукерками не розкидалися, бо ці шибеники обідати не будуть, – стурбовано звертається до нас із Оксаною вихователька.

Оксана побігла командувати, а я продовжую розпитувати.

– А що, часто такі групи приїжджають? Сьогодні ажіотаж! Ще й зарубіжні гості, а у вас все-таки не столиця, як же вони вас знайшли?
– Часто, не часто, але приїжджають. Ось іноземці від якоїсь релігійної організації. У свята заглядають.

Спочатку на контакт вихователька йде неохоче, але потім відтанула і розповіла, що деяких діток навіть беруть на канікули закордон.

– У них для тих, хто бере сиріт на виховання, існує система податкових пільг. В їхній країні дитину ніхто просто так на два тижні не дасть, а у нас навіть раді будуть. Пару тижнів погостювали й повертаються – мовляв, не знайшли спільної мови з новими батьками.
– І що, всі такі? Рідко усиновляють?
– У нас діти від шести років, таких взагалі рідко беруть: усім хочеться маленького. Але буває й забирають. Іноді родичі далекі знаходяться.
– І часто таке буває?
– Так тут же не всі діти – сироти. Є з неблагонадійних сімей, яких позбавили батьківських прав. Інших до нас направляють через те, що погано вчаться. Ми їх підтягуємо - і назад в школу, до мамки.
– А діти-сироти не заздрять тим, у кого батьки є? Як уживаються?
– Та нормально уживаються. Усі думають, що в дитбудинках та інтернатах діти нещасні, злі, приречені. Ні, у нас вихованці хороші. Не дивлячись на свій вік, усе розуміють. І ми намагаємося ні в чому їх не обділяти. Ось, наприклад, ми все літо з дітками на море відпочиваємо, спасибі державі.

Солодкі подарунки та одежу доводиться віднести в підсобку.
– Якщо роздати зараз, то може так статися, що комусь не дістанеться. Знаєте, як буває: більш нахабні витісняють слабких. А ми із завхозом усе потім порівну розділимо між дітьми: і книги, і одяг.
– Як цікаво відбувається розподіл? Чи не «зажмуть» чого?! - шепоче мені на вухо подруга.

Простеживши за нашим підозріливими поглядами, вихователька поспішає виправдатися:
– Не хвилюйтеся, все чесно. Ми взагалі не приймаємо подарунків без накладних, щоб потім легко було перевірити, як ними розпорядилися.

Прийшов час прощатися. У наших дівчаток навертаються сльози на очі, хлопці тиснуть один одному руки, деякі зі старших навіть обмінюються телефонами.

– Не їдьте! Можете? – Один з вихованців вибіг на вулицю і обійняв Сашу за ноги.
– Ми не можемо. Але ми обов'язково приїдемо ще!
– Тоді приїжджайте в травні! У мене день народження буде!

Дивлюся на свою подругу Тетяну і розумію: ще трохи – і заплаче. Я стою біля виходу і прокручую коліщатко фотоапарата, оцінюю, що можна буде надрукувати. Тут хтось смикає мене за рукав.

– Ти ніби як ельф? – за моєю спиною стоїть хлопчик. Один із найбільш спритних. Кишені його спортивних штанів помітно відстовбурчені. Думаю: молодець пацан, назбирав цукерок.
– З чого ти взяв?!
– Ну, шапка у тебе, як у Діда Мороза, але виглядаєш молодо! – трохи подумавши, додає, – а можеш подарувати?

Я стою дещо збентежено: шапки-то за обліком видавали! Але тут хлопець використовує заборонений прийом – погляд кота зі «Шрека». Такому дійсно не можна опиратися. Я стягаю шапку і простягаю дитині. Він мало не стрибав від радості. Так мало йому потрібно для щастя.

Оцініть написане

Подобається
Так собі
Пиши ще
Не пиши більше на цю тему

Схожі новини
Коментарі
Останні добавлені
Іван Процик: тотальне зрадофільство викликає відразу
ЮРИСПРУДЕНЦІЯ, ЖУРНАЛІСТИКА ЧИ ВУЛКАНОЗНАВСТВО?
«Невпевненість та страх — головні вороги»
Як блог допомгає бізнесу та навпаки - бізнес блогу
Жага до перемог
Ендорфіни для душі, або чому я хочу в Сомалі
Соломiя Вiтвiтська : треба займатися тим, що приносить задоволення, i тодi все вийде
Гра на виснаження
Дивись, нас тепер троє: я, ти і моя хвороба
Віка Смикова: «Хотіла бути актрисою, а стала піарником»
Поліна Фоменкова: «Є лише єдиний шлях прожити своє життя недарма – це реалізувати потенціал, який є в кожного!»
Юлія Прядко: про безглуздість мрій і політ у космос, коли ракети немає
«Я думала, це я так добре розумію білоруську, а то була російська з акцентом»
По нотах особистості
Про що мріє радіотехнік
Я би хотів поєднати користь і розваги
«ВСЕ, ЩО Я БАЧУ ТЕПЕР – ОЧІ»
«Дванадцять років без алкоголю та з чіткими цілями у житті»: інтерв’ю із панк-рокером, що вчасно зупинився
Эстетика мрака: Резидент арт-лейбла EX_NEGATIVO
FEEL LIKE YOURSELF: ANASTASIA IVANOVA
«Життя в Україні очима іноземця»
«З серйозним обличчям круті ідеї не придумуються”
Ad altiora tendo – Я прагну вищих речей!
Крутий редактор чи котлети замість мрії
Я не пишу для того, щоб стати кимось чи щось зробити. Я просто хочу розказувати історії.
Новий Христофор Колумб
Євгенія Брага: “Завжди роби виклик самому собі”
«У мене немає мрій, у мене є довготрималі цілі», - дівчина з фотоапаратом.
Редактор ефірного промо: життя на полі бою
Віталій Ващук: «Займайтеся тим, від чого вас пре!».
Французька екзистенціалістка
Олександр Чорний: «Українським композиторам присутній бунтарський дух та ходіння «по лезу»
NK: Я люблю зморшки! Вони віддзеркалюють досвід і мудрість
Уляна Бойко: «У мене ніколи не було заготовленої моделі поведінки. Але завжди було розуміння, що я несу відповідальність за продукт і за команду»
Некомфортна зона комфорту
«Завжди хотіла пов’язати свою діяльність із словом»
Без сорому, книг та мистецтва: сповідь сучасного програміста
Мрії в дії: байдарки замість географії
Статус: у вічному пошуку
Наталія Ємеліна: “Секрет кар'єри: чесно, багато, якісно працювати і знати собі ціну”
Якщо ти молода, амбітна і православна
Роман Кравець: "Бути журналістом – це певною мірою благодійність"
Олексій Мандзій: "Колись казали, що в нас дві булави - три гетьмани, а тепер кажуть: "Дві теми - три експерта"
НОВИНИ - ЦЕ РЕЖИМ НОН-СТОП
Важливо шукати людей, які продукують сенси
Про журналістську професію Надії Петруньок - парламентського журналіста телеканалу NewsOne.
ЄВГЕНІЯ ДАВИДЕНКО: ЖУРНАЛІСТИКА - ЦЕ ПРОФЕСІЯ, ЯКА ВІДКРИВАЄ МОЖЛИВІСТЬ ПРИМІРЯТИ НА СОБІ ЧИ НЕ ВСІ ПРОФЕСІЇ!
Треба інтерв`ю - "люди самі знаходяться"
Презентації вибіркових дисциплін
Питання та програми дисциплін до іспитів ІІ семестр
Антоніна Предко: «Жіноча стать в кіберспорті — це проблема»
AdreN: «Моя роль — найважливіша, якщо я з нею не можу впоратись, то гра може піти не в те русло»
«Київ під підошвою» - концерт Oxxxy в Stereo Plaza
ФК «Динамо» Київ провів Весняний кубок з ком’пютерного футболу
Картини Євгена Гули: кольорова віртуозність
Одноденна практика в УНІАНі
Розкішні тропіки – у центрі столиці!
День практики в «УКРІНФОРМІ»
"Капітолій", №1, 10.12.2016 (50 сторінок А4)
"Меркурій. Детектор правди".№1. (64 сторінки А4)
(044) 481-45-61